Чи дійсно зараз час говорити про торговельну політику, коли війна ще не залишила Україну? Але так, саме час. Адже зволікати далі вже неможливо.

Парадоксально, але Україна, в структурі ВВП якої частка експортно-імпортних операцій коливається у межах 45-60%, ніколи не мала зовнішньоторговельної політики, не кажучи вже про концептуальні стратегічні документи щодо її розвитку.

Між тим активність держав у світовій економічній політиці посилюється. Скоординовані дії країн у торговельно-політичній сфері обумовлюють для України необхідність розробки довгострокової стратегії зовнішньоекономічної політики.

Що ж маємо натомість?

Спроби України захистити свої торговельні інтереси викликають значний резонанс.

А все через те, що такі кроки виглядають непрогнозованими в очах і міжнародного, і вітчизняного бізнесу. Прикладів раптового та непослідовного застосування інструментів для захисту, на жаль, достатньо.

Звернімося до прикладу агресивної торговельної політики Російської Федерації. Починаючи з травня 2013 року сусідня країна регулярно запроваджувала торговельні обмеження аж до повної заборони низки українських товарів: молочної продукції, кондитерських виробів, сталевих труб та деяких інших.

Як у таких випадках діяли українські експортери? Як реагувала Україна?

Чи використовувала Україна повною мірою ті механізми, які вона отримала, наприклад, вступивши у 2008 році до СОТ чи уклавши договори про преференційний торговельний режим (наприклад, у рамках зони вільної торгівлі СНД)? Чи змогла країна разом із бізнесом повною мірою оперативно переорієнтувати експортно-імпортні операції і мінімізувати втрати?

На жаль, відповідь на більшість подібних запитань буде негативною. Більш того, негативною вона вбачається і на майбутнє.

Ані програма діяльності уряду України, ані коаліційна угода чи програма президента "Україна-2020" не ставлять своїм завданням формування послідовної зовнішньоторговельної політики як такої.

Більш того, в програмі діяльності уряду зазначено, що Україна має розпочати підготовку угод про режим вільної торгівлі з країнами Західної Африки (ЕКОВАС), які чи не найбільше постраждали від лихоманки Ебола. Коментарі, як кажуть, зайві.

Подібна ситуація відносно прийнятна для країні, економіка якої перебуває у стані стабільного поступового зростання. Натомість для України такий status-quo є неприпустимим. Вкрай необхідним є переосмислення старих та визначення нових пріоритетів зовнішньоторговельної політики, включаючи стратегічне планування відносин з окремими країнами та регіонами світу.

Українські компанії мають виходити на нові ринки. Вони потребують системної та масштабної підтримки з боку держави у сфері експорту.

Потрібно суттєво розвинути і вдосконалити систему забезпечення недискримінаційних умов доступу українських товарів, послуг і капіталовкладень на зарубіжні ринки. З цією метою необхідно інтенсифікувати роботу з бізнесом як для виявлення бар'єрів до доступу на зовнішні ринки або загроз виникнення таких бар'єрів, так і для інформування бізнесу про існуючі та потенційні інструменти захисту своїх інтересів на зовнішніх ринках.

Для цього сучасна зовнішньоторговельна політика України має бути інституційно інтегрованою. Виконавча вертикаль від центру вироблення рішень до конкретних виконавців має бути чіткою та безперервною, як і її діалог із бізнесом.

Сьогодні функція формування політики у цій сфері значною мірою залишається за Міністерством економічного розвитку і торгівлі, тоді як основний інструментарій її реалізації на зовнішніх ринках належить Міністерству закордонних справ. Невідомо, як ці відомства координують свої дії, адже між ними немає навіть підписаного спільного наказу, яким регулювалася б така співпраця!

Запровадження посади торговельного представника у листопаді минулого року, ймовірно, можна вважати  кроком у напрямку систематизації цього процесу. Однак в існуючому вигляді цей інститут лише додає плутанини.

В уряді досі немає навіть єдиного концептуального бачення такої структури, як Офіс торговельного представника.

Спроби врегулювати цей системний розрив були. Однак це були лише аналітичні напрацювання на папері.

Зволікання з утворенням ефективної системи зовнішньоекономічної політики призводить до послаблення зв'язку між зовнішньоторговельною політикою та заходами із захисту національного ринку. Передусім, йдеться про застосування різного роду тарифних та нетарифних обмежень, запровадження яких обумовлюється станом платіжного балансу України. Варто також згадати і низьку обізнаність вітчизняного бізнесу із системою роботи міжнародних механізмів врегулювання торговельних суперечок.

Потрібен конструктивний діалог усіх державних установ, до компетенції яких належать питання зовнішньоекономічної та торговельної політики, з тим, щоб вже найближчим часом напрацювати практичні ефективні рішення.

Експертне середовище своєю чергою готове створити такий дискусійний майданчик і запропонувати свій потужний аналітичний ресурс для формування стратегії зовнішньоторговельної політики України та віднайдення оптимальних форм її реалізації.

Автор: Тетяна Сліпачук,

голова правління

ГО "Український центр сприяння інвестиціям та торгівлі" (ITFC)