Цього року Європа відзначає 40-річчя Гельсінського Заключного акта.

Гельсінська декларація була першим актом Конференції з безпеки і співробітництва в Європі, що відбулася в столиці Фінляндії. Тридцять п'ять держав, включаючи США, Канаду і європейські країни, за винятком Албанії, підписали спільну декларацію, метою якої було поліпшити відносини між країнами комуністичного блоку і Заходом.

 Згодом Гельсінські угоди послужили основою  для запуску Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), закріпленої Паризьким статутом.

Ці два документи складають основу Організації з безпеки і співробітництва у Європі. У наступні десятиліття вони сприяли створенню широкого спектра дипломатичних інструментів для вирішення потенційних криз і збереженню балансу безпеки в Європі.

Як Росія підірвала дух Гельсінкі

Після розпаду Радянського Союзу Російська Федерація як його правонаступниця підживлювала місцеві, в основному етнічні конфлікти в найближчих до себе регіонах і, таким чином, спромоглася побудувати зони "заморожених конфліктів", які працювали в якості важеля впливу для забезпечення геополітичних інтересів Кремля.

Цими зонами були сепаратистське Придністров'я в Молдові, Абхазія і Південна Осетія в Грузії, а також Нагірний Карабах, який після вірмено-азербайджанської війни став де-факто частиною території Вірменії.

Тендітній архітектурі безпеки, побудованій в Європі кількома років раніше, був кинутий виклик, і робота загальноєвропейських організацій безпеки (і різних спеціальних контактних груп, створених для вирішення регіональних проблем) стала все менш ефективною.

Югославська криза, яка призвела до десяти років балканських воєн, поставила нове завдання для існуючих інститутів європейської та глобальної безпеки і відкрила слабкість миротворчого мандата ООН і механізму запобігання конфліктам цієї організації.

У 1992 році ОБСЄ створила Центр із запобігання конфліктам (ЦЗК), який мав служити в якості європейського координаційного центру раннього попередження та врегулювання спорів. Тим не менш, за невеликими винятками, ЦЗК опинився не залученим під час вибуху насильства на Балканах. Держави, втягнуті у тривалий конфлікт, очевидно, воліли здійснювати свою політику через Європейський союз, ООН і, в кінцевому рахунку, через спеціальні міжнародні контактні групи.

Військове втручання НАТО з допомогою авіаударів і розгортання наземної операції, нарешті, допомогло завершити балканські війни. Росія, яка з самого початку підтримала сербів, розцінила дії НАТО і західне мирне врегулювання (особливо визнання незалежності Косово) як геополітичну поразку.

ОБСЄ і російська агресія в Україні

Як наслідок, Москва розробила план помсти.

Перший чіткий сигнал відкрито агресивних намірів Росії прийшов з війною в Грузії у 2008 році. Москва звинуватила Міхеіла Саакашвілі і грузинську сторону в провокуванні конфлікту, а Захід досить легко прийняв російську версію подій.

Справжня криза розпочалася в 2014 році з анексії Росією Криму і військового вторгнення в Східну Україну. Це була реакція Москви на Євромайдан в Україні на рішення нової, демократичної влади в Києві підписати Угоду про асоціацію з ЄС.

Цим актом агресії і порушення територіальної цілісності України Росія зруйнувала крихку архітектуру європейської безпеки, засновану на Гельсінських угодах.

Демократична світова спільнота відреагувала на цей розвиток за допомогою наявних міжнародних дипломатичних інструментів, які пропонували ОБСЄ, ООН та Рада Європи. Але інструменти безпеки, наявні в розпорядженні Заходу, виявилися неефективними для боротьби з колишнім партнером, який в односторонньому порядку змінив правила геополітичної гри.

Україна, Молдова і Грузія - три країни Східного партнерства (СхП), що вирішили підписати угоди про асоціацію з ЄС, відтепер залишилися без будь-яких безпекових і політичних гарантій.

У випадку України, Київ зрозумів, що втратив гарантії територіальної цілісності, які були включені в Будапештський меморандум Київ бореться з підтримуваними, оснащеними і фінансованими Росією сепаратистами, не маючи західної збройної підтримки, про яку він просить вже протягом тривалого часу.

І це в час, коли постачання Росії вертольотоносців "Містраль" лише "призупинене". І німецька фірма Daimler з дозволу ЄС може порушити санкції і допомогти росіянам розвивати сучасні військові транспортні засоби.

Через цю війну на європейському континенті за 1000 км від східного кордону ЄС і через агресивну політику путінського режиму Захід опинився в ситуації, коли на кін поставлено його базовий авторитет.

Зусилля Росії з дестабілізації можуть анулювати Східне партнерство і повернути ці країни під контроль Кремля. Це поставить під загрозу ЄС як успішний політичний проект.

Росія через блокування і маніпулювання наявними організаціями глобальної і загальноєвропейської безпеки, перешкоджає тому, що вони можуть бути використані для врегулювання протистояння.

Таким чином трансатлантичне співтовариство має розглянути питання про створення нового інституту безпеки, який зможе запропонувати м'які гарантії країнам, які підписали угоди про асоціацію з ЄС.

Деякі подібні ініціативи вже мали місце до і після помаранчевої революції (2004-2005) в Україні:

• ГУАМ був створений в 2001 році як організація з демократії та економічного розвитку. Вона була регіональною міжурядовою організацією з чотирьох пострадянських держав: Грузії, України, Азербайджану та Молдови. Туреччина і Латвія мали статус спостерігачів.

• Спільнота демократичного вибору була міжурядовою організацією, створеною в 2005 році. Членами-засновниками були Естонія, Литва, Латвія, Грузія, Україна, Македонія, Молдова, Румунія, Словенія. Азербайджан, Болгарія, Чехія, Польща, Угорщина, США, ЄС і ОБСЄ мали статус спостерігачів.

• Чорноморська синергія, створена в 2006 році. Це була ініціатива ЄС, запропонована Румунією. Членами були Грузія, Азербайджан, Вірменія, Молдова, Україна, Румунія. Болгарія і Туреччина мали статус спостерігачів. Росія, незважаючи на запрошення, не виявила  інтересу до цієї ініціативи.

Ці неодноразові спроби створити структури співпраці показують, що до запуску Східного партнерства країни регіону були зацікавлені у створенні багатосторонніх мереж для захисту своїх геополітичних інтересів і врівноваженні російського впливу в басейні Чорного моря.

На жаль, більшість з цих ініціатив вже мертві.

Для того, щоб врятувати свій власний авторитет і ініціативу Східного Партнерства західне співтовариство повинне запропонувати своїм східним партнерам своєрідні м'які гарантії безпеки, засновані на принципах Гельсінського акта і Хартії ООН, які розглядають в першу чергу питання про територіальну цілісність і суверенітет.

Необхідність ‘ОБСЄ-2’

 Ця ініціатива могла б мати робочу назву  ‘ОБСЄ-2’ з наголосом на тому, що вона ґрунтується на Заключному акті Гельсінкі і Паризькій хартії.

Ця ініціатива має бути адресована:

• Україні, Молдові і Грузії, які підписали угоди про асоціацію з ЄС. У зв’язку з цим вони повинні отримати особливий статус

• Туреччина і ті балканські країни, які ще не приєдналися до ЄС, будуть членами

• Білорусь, Вірменія, Азербайджан - за умови, що вони покращать стан демократії в своїх країнах

• країни Центральної Азії - за умови, що вони покращать стан демократії в своїх країнах

Росія може бути прийнята після виконання демократичних критеріїв і за умови, що вона відступить від анексії українських та грузинських територій і відкликає своє війська з окупованих територій

Західна сторона повинна бути представлена ЄС, США, Канадою, Норвегією, Швейцарією, і, можливо, також Австралією, Японією, Південною Кореєю.

Нова організація також повинна бути відкрита для нових членів з Північної Африки, а критерієм має бути стан демократії цих країн.

Добре скоординована кампанія з пропаганди цієї нової концепції архітектури безпеки може переконати агресивні партії, такі як Росія, до участі в переговорах задля збереження статус-кво в рамках існуючої архітектури безпеки.

Якщо Росія цього не зробить, вона ризикує опинитися в ізоляції, стати ізгоєм. Безумовно, це не той варіант, якого хоче Москва, і Захід повинен грати на її слабкостях.

Очевидно, що тверда безпека (на противагу м’якій) повинна і надалі забезпечуватися НАТО.

Нещодавня ініціатива Жан-Клода Юнкера про створення армії ЄС, здається, буде контрпродуктивною в нинішній ситуації.

ЄС відчайдушно потребує зміцнення трансатлантичних відносин, і подальше зближення між старим континентом і США може бути єдиним довгостроковим рішенням для відвернення наявних  негативних тенденцій безпеки.

Але це потребуватиме часу і політичної волі обох сторін, а також консенсусу серед держав-членів ЄС.

Автор: Ян Пекло,

директор Польсько-української фундації співпраці PAUCI 

Повний текст статті опубліковано Cicero Foundation. Переклад тексту із редакційними скороченнями публікується зі згоди автора. 

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають виключно точку зору автора.