У грудні нинішнього року 198 країн світу планують підписати нову глобальну кліматичну Угоду.

Всі країни-члени Рамкової конвенції ООН зі зміни клімату мали визначити, які заходи та політики вони готові запровадити на національному рівні і яких цілей зі скорочення викидів готові досягти до 2030 року (Очікувані національно-визначені внески - ОНВВ), та подати їх до Секретаріату РКЗК ООН до кінця вересня.

В Україні процес підготовки ОНВВ відбувався за підтримки трьох великих проектів технічної допомоги. За останні півроку було проведено безліч круглих столів, до розробки сценаріїв викидів парникових газів залучено десятки експертів.

У результаті було підготовлено понад 400 сторінок аналітичних документів, які мали б обґрунтовувати офіційну позицію України. До речі, досі ще не оприлюднено всі дослідження, але, принаймні, роботу щодо прогнозів викидів у найголовнішому енергетичному секторі зроблено досить якісно.

Здавалося б, варто очікувати, що й позиція України пристойно виглядатиме та її не соромно буде представити на міжнародному рівні… однак не так сталося, як гадалося.

Наприкінці вересня Україна подала свою офіційну позицію щодо скорочення викидів до нової глобальної кліматичної угоди, яка по суті є погано обґрунтованим нарисом у стилі "моя хата з краю".

В документі згадується антитерористична операція і необхідність відновлення Донбасу, а також здійснено невдалу спробу представити заявлені цілі щодо викидів парникових газів як справедливі та амбітні. Однак усі вміють рахувати.

В той час, коли більшість розвинених країн світу мають серйозні наміри скоротити викиди від теперішнього рівня або хоча б їх стабілізувати, позиція України фактично передбачає зростання викидів.

Враховуючи, що у 2013 році викиди України становили лише 42% від рівня 1990 року, позиція України щодо неперевищення  у 2030 році  60% від рівня викидів 1990 року фактично означає їх зростання на 42% від  теперішнього рівня.

У передостанньому розділі ОНВВ щодо наступних  кроків згадується необхідність ухвалення декількох Директив, які безпосередньо стосуються кліматичної політики (щодо торгівлі викидами, фторованих газів тощо), проте зовсім проігноровано директиви Енергетичного співтовариства (ЕнСп).

Однак кліматичну політику не можна розглядати окремо від енергетичної, адже енергоємність економіки, а також структура енергобалансу має безпосередній вплив на викиди парникових газів. Так, частка енергосектора у сукупних викидах парникових газів в Україні становила 70% у 2013 році.

Як відомо, Україна приєдналася до ЕнСп у 2011 році і тим самим взяла на себе зобов’язання запровадити на національному рівні цілу низку енергетичних та екологічних директив. Угода про асоціацію з Євросоюзом, яку Україна підписала у 2014 році, також встановлює зобов’язання щодо імплементації законодавства ЄС в енергетичному та екологічному секторах, які значною мірою дублюють перелік директив Енергетичного Співтовариства.

Більше того, в Угоді про асоціацію з Євросоюзом зазначено, що співробітництво в енергетичному секторі має відбуватися в рамках ЕнСп. Таким чином,

взяті зобов’язання є обов’язковими, їх невиконання Україною значно ускладнює та відтерміновує інтеграцію в європейський енергетичний простір, а, відтак, і посилення енергетичної незалежності.

Серед директив, імплементацію яких Україна вже значно прострочила, особливої уваги заслуговує Директива 2006/32/ЄС про ефективність кінцевого використання енергії та енергетичні послуги та Директива 2009/28/EC щодо стимулювання використання енергії з відновлюваних джерел.

У жовтні 2014 року Урядом схвалено Національний план дій з відновлюваної енергетики до 2020 року на виконання Директиви 2009/28/EC, у якому передбачено досягнення  11% відновлюваних джерел у кінцевому споживанні енергії до 2020 року.

Національний план дій з енергоефективності, що передбачає скорочення кінцевого внутрішнього енергоспоживання на 9% від рівня 2005-2009 років до 2020 року, лише на минулому тижні був схвалений Кабміном. Імплементація цих нацпланів не лише забезпечила б посилення енергонезалежності, а й, безперечно, мала б значний вплив на скорочення викидів парникових газів.

Вищезгадані нацплани формально наведено в переліку національного законодавства, на якому ґрунтується ОНВВ. Однак ціль зі скорочення викидів парникових газів фактично не передбачає їх виконання.

Так, за результатами дослідження, підготовленого в рамках проекту USAID "Муніципальна  енергетична реформа в Україні",  досягнення цілей з енергозбереження  (скорочення енергоспоживання на 9% від середніх показників) та ВДЕ (11% у загальному енергоспоживанні) дозволило б скоротити  щорічні викиди на 87 млн т СО₂ екв. у 2030 р. У відносному вираженні така цілеспрямована політика дозволила б досягти у 2030 році рівня викидів, який становив би лише 37% від 1990 року. І це при тому, що офіційне зобов’язання України (нагадаємо це ще раз) – неперевищення 60% від рівня викидів 1990 року.

Таким чином, офіційна позиція України до нової глобальної кліматичної угоди передбачає невиконання раніше взятих на себе зобов’язань в рамках ЕнСп та Угоди про асоціацію.

Замість того, щоб реалізовувати "win-win" сценарії, адже заходи з енергоефективності не лише сприяють зменшенню енергетичної залежності від Росії, а й скороченню викидів, Україна вкотре шукає виправдання задля уникнення реформ в енергетичному секторі, прикриваючись війною на сході.

Важливо розуміти, що заходи з підвищення нашої енергонезалежності і зниження викидів парникових газів є взаємопов’язаними.

Тому, якщо ми справді обрали шлях енергонезалежності, про що нам часто повторює прем’єр-міністр і на чому наголошується у всіх національних стратегічних документах, - немає жодних логічних причин, чому ми маємо займати слабку позицію щодо зниження викидів парникових газів.

Енергонезалежність насамперед  означає зменшення споживання енергоносіїв, а вже потім – диверсифікацію постачань та збільшення власного видобутку, що безпосередньо впливає на зниження викидів парникових газів.

Тому нам варто займати значно амбітнішу позицію, беручи зобов’язання щодо реального, а не формального, скорочення викидів, демонструючи всьому світові, що ми готові взяти відповідальність і створити сприятливі регуляторні умови для масштабного застосування енергоефективних технологій як у промисловості, так і в житлово-комунальному секторі.

Автор: Юлія Огаренко,

незалежний експерт з енергетичної та кліматичної політики

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають виключно точку зору автора