Сьогодні мудро відключив на ніч телефон. Тому ніхто зі знайомих чи незнайомих журналістів не зміг "добитися" мене з нагальними проханнями "прояснити с...ч, що здійнявся в ФБ з приводу Сергеєва".

Хоча саме прохання прояснити чи висловити свою думку я з радістю і з запізненням через різницю в часі виконую.

В тому числі – через те, що з усіх порядних і готових висловитися блогерів вчора я був чи не єдиним, хто особисто бачив Сергеєва.

Юрій Сергеєв, як я вже писав, людина, яка запросила мене свого часу на роботу в МЗС. Це мій перший учитель у дипломатичній професії. Природно, я не можу бути об’єктивним. Але спробую.

Юрій Анатолійович – один з найбільш титулованих, авторитетних, знаючих професійних дипломатів, яких має Україна. Тому, очевидно,

замість традиційних 4-5 років закордонного відрядження посла його тримали за кордоном, якщо мені не зраджує пам’ять, років 12.

Спершу 3-4 роки Юрій Сергеєв успішно працював на посаді посла України у Франції, а вже в Парижі отримав нове призначення – постійним представником України при ООН, на посаді якого пропрацював останні більше ніж 8 років (з весни 2007-го).

Я абсолютно не іронізую, коли стверджую, що Сергеєва так довго тримають за кордоном через його високі професійні якості.

Держава, за законом, несе відповідальність за працевлаштування дипломата після його повернення із закордонного відрядження на батьківщину. Юрій Сергеєв відбув на роботу до Парижа з посади державного секретаря МЗС України (зараз це еквівалент першого заступника міністра). Мало того, що в Україні з моменту від'їзду Сергеєва стало модно призначати на такі посади або людей, які можуть забезпечити контроль за переливаннями в якійсь сфері бюджетних коштів в приватні кишені, або просто безкінечно чи безмежно лояльних людей.

От не думаю, що будь-хто в Україні стане стверджувати, що Сергеєв належить до категорії "професійно відданих комусь" держслужбовців.

Тому посаду міністра чи першого чи простого заступника міністра для нього підшукати важко (хоча такі посади, справедливості заради скажемо, ніколи легко не знаходяться)

Є ще й інша причина.

Є такі посадовці – на яку посаду їх би не призначили, вони дуже скоро заповнюють собою увесь адміністративний чи професійний простір, що передбачають функціональні обов’язки, а потім дуже швидко виходять поза межі формальних обов’язків. Йдеться про авторитетні, масштабні особистості.

Такі люди здатні дуже швидко ставати центром ухвалення рішень, без якого ніщо навколо них не працює.

Можна здогадатися, що не кожен керівник захоче мати при собі такого підлеглого. Таких людей прийнято тримати подалі, щоб вони не створювали загрози для владарювання.

Це щодо причин, через які, очевидно, Юрій Сергеєв не міг так довго повернутися на Батьківщину.

Але факт є фактом, Юрій Анатолійович побив усі рекорди української дипломатії новітньої доби щодо тривалості перебування за кордоном.

Тому природно, що його повернення в Україну вже давно обговорювалось. І стояло на порядку денному. Це мало би колись статись. І ніхто краще Юрія Сергеєва цього не розумів, тому він вже давно був, як то кажуть, зі спакованими валізами, очікуючи наказу повернутися.

Так, Юрій Сергеєв, безумовно, не є людиною, яку можна залякати необхідністю повернутися на Батьківщину. Це такий радянських дипломатичний жарт – "не надо нас Родиной пугать".

Тому не потрібно шукати сенсацій там, де їх немає.

Юрій Сергеєв вчора знав, що за пару годин має бути опублікований указ про його звільнення, почувався з цього приводу розслабленим та задоволеним.

Замість нього в Нью-Йорк відправляється Володимир Єльченко. Це було зрозуміло вже тоді, коли нинішнього посла України в РФ включили у вересні цього року до складу делегації України на сесію Генеральної асамблеї ООН.

Якщо Юрій Сергеєв у свідомості багатьох українців став своєрідним "Містером ООН", то Володимир Єльченко таким "Містером ООН" вже давно був.

Ходять чутки, що він в ООН народився. Це, природно, жарт. Але лише частково, бо для Володимира Єльченка в ООН немає загадок і незнайомих речей.

Говорять про його проросійськість. Не впевнений.

Треба розуміти, що дурних цитат з публікацій в ЗМІ можна натягати про кожного активного й досвідченого дипломата. Часом доводиться говорити не те, що хочеш, не те, що думаєш, а те, що потрібно.

Але оскільки за півтора роки війни Володимир Єльченко намагався бути послом України в Росії, в сенсі – не поспішав робити категоричні чи рішучі заяви на адресу РФ, то, сподіваюсь, що він розуміє – громадськість не спустить з нього пильного ока. Тому поживемо – побачимо.

А наразі – одного професійного дипломата біля керма представництва України при ООН змінив інший не менш професійний дипломат.

Усім – щасливого плавання!

А ми уважно спостерігатимемо за розвитком подій на суші.

Автор: Богдан Яременко,

голова правління "Майдану закордонних справ"

републіковано з дозволу автора (перейти на оригінал)

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають виключно точку зору автора