Чому Україна – не Грузія? "Безвізовий" приклад

Кінець минулого тижня (і, відповідно, оголошення Брюсселя про те, що Україна та Грузія виконали "безвізові" вимоги ЄС) я зустріла у відрядженні в Тбілісі.

"Хочу поздравить наши народы с эпохальным решением Европейской комиссии", – цією фразою Давід Усупашвілі, спікер парламенту Грузії, розпочав зустріч із делегацією комітету Верховної ради у закордонних справах та групи парламентської дружби Україна-Грузія.

У сприйнятті грузинів епітет "епохальний" – зовсім не є "позою", не є перебільшенням.

І йдеться не просто про політичні заяви.

Таким є відверте сприйняття грузинів – від найвищих посадовців до активістів та пересічних громадян, всі абсолютно щиро тішаться з того, що скоро почне діяти безвізовий режим з країнами ЄС.

Минулої п’ятниці на вулицях Тбілісі відбулося, по суті, стихійне святкування.

Колони машин такого собі самоорганізованого місцевого "автомайдану" з величезними прапорами Грузії та ЄС – з двох боків на кожній машині – в очікуванні оголошення рішення Єврокомісії ще вдень минулої п'ятниці вишикувалися в центрі міста, щоб рушити святковою колоною та "розвозити" містом добру звістку, щойно вона буде оприлюднена.

Тбілісці вітали один одного з досягненням, щиро цікавилися, як і що буде відбуватися далі – з впевненістю, з гордістю, з надією.

Хоча грошей у пересічних громадян Грузії точно не більше, ніж у пересічних українців, і неясно, коли кожен зможе скористатися новою можливістю...

Але всі ці аргументи не перетворюють досягнення країни на таку відому і навіть притаманну нам останнім часом звичку шукати "зраду" на кожному кроці.

Колеги в Грузії вважали символічним наше перебування там в цей прекрасний день.

Так, звіт по Грузії не містить зауважень про те, що країна ще має окремі невиконані зобов’язання.

Але ж для Грузії – так само, як і для України, – рішення ЄК ще не означає скасування віз. І це рішення ще має бути схвалене і країнами-членами, і Європейським парламентом.

Календар наступних подій щодо безвізового, до речі, зрозумілий Грузії так само, як і нам. Але у грузинів немає бажання голосити "зрада-зрада" замість щирої радості за те, що омріяна синиця практично в руках і треба лише трохи мудрості та єдності, щоб її остаточно втримати.

То чому ж це бажання є таким звичним для України?

І йдеться, звісно, не лише про безвізовий.

21 грудня Рада ЄС продовжила санкції проти Росії через невиконання мінських домовленостей. Але ми чомусь не вважаємо за необхідне оцінювати це як своє зовнішньополітичне досягнення, чи не так?

Україні ж "увесь світ винен". Завжди. І ми навіть не замислюємося, що перед світовою спільнотою одночасно стоїть маса інших серйозних викликів...

І лише одиниці розуміють, яких потуг коштувало країні та її дипломатам отримати саме такий результат.

І цей результат ми маємо попри агресивність пропагандистської машини Кремля, попри лобізм окремих пов'язаних з Росією європейських бізнесів та політичних сил, попри відвертий шантаж та прискіпливість деяких партнерів і навіть попри постійну недофінансованість та недоукомплектованість нашого дипломатичного істеблішменту.

А, може, ми таки повинні знайти в собі адекватні емоції і щиро спільно порадіти справжньому успіху?

Успіху, до якого долучилися сотні людей.

Більше того – не лише порадіти, а й навіть (це, певно, прозвучить ледь не єретично!) похвалити тих, хто всіма своїми діями та зусиллями наближали ці рішення – від громадянського суспільства, дипломатів, чиновників, парламентарів до президента.

Чому у нас є традиція шукати зраду, але немає бажання цінувати перемогу?

Хотілося б, щоб кожен сам для себе відповів на це запитання.

Автор: Іванна Климпуш-Цинцадзе, 

народний депутат України,
перший заступник глави парламентського комітету у закордонних справах,

для "Європейської правди"

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають виключно точку зору автора