Раптове потепління стосунків між Туреччиною і Україною, поява спільного "умовного" противника, а також спрямованість на рух до членства в ЄС все більше змушує замислитися про перспективи економічних відносин між двома країнами.

Дві різні економіки

Результати порівняння двох економік (Туреччини та України), на жаль, не на користь України. Навіть за підсумками 2014 року Україна виглядала бідніше і скромніше за Туреччину.

Наприклад, ВВП навіть за купівельною спроможністю в Україні був у 4 рази менший, ніж у Туреччині, а ВВП на душу населення – в 2,26 рази менший. Україна на 4,2 відсоткових пункти відстає від Туреччини за співвідношенням заощаджень до ВВП. Стабільніше виглядає і бюджетна система Туреччини: якщо в 2014 році дефіцит бюджету до ВВП в Україні становив 4,3%, то в Туреччині – лише 1,3%.

Одним з плюсів турецької економіки, яка має ВВП за купівельною спроможністю у розмірі $1,515 трлн і номінальний ВВП в $798,3 млрд, є ефект масштабу.

Економіка цієї країни така велика, що може претендувати на звання флагмана регіону. Це означає, що турецький ринок може бути цікавішим для країн ЄС, США та Китаю, ніж ринок України, завдяки своєму масштабу і більшій кількості потенційних споживачів імпорту.

Джерело: CIA Factbook

Проблема дисбалансів

Вийти на турецький ринок з українськими товарами буде дуже складно, адже в Туреччині вже не перший рік спостерігається значний негативний рахунок платіжного балансу.

Диспропорція набула хронічного характеру. Негативний рахунок платіжного балансу в 2013 році склав $64,66 млрд, а в 2014 році – $46,53 млрд.

У першому півріччі 2015 року Центральний банк Туреччини вже відзвітував про дефіцит поточного рахунку в розмірі $22,3 млрд. Дефіцит вдалося зменшити на 9,2% порівняно з 2014 роком здебільшого за рахунок падіння цін на нафту та енергоносії.

Приблизно 10% імпорту Туреччини склали поставки з РФ, в основному це були енергоносії. Враховуючи падіння цін на нафту та інші енергоносії, можна припустити, що в 2015 році дефіцит поточного рахунку Туреччини буде на рівні $35-40 млрд.

Падіння дефіциту не зніме проблему, тому влада Туреччини швидше за все чинитиме опір появі нових імпортерів на турецькому ринку.

Водночас вона намагатиметься підшукати заміну російському імпорту або дорогим товарам з ЄС і США.

Як цікаве спостереження офф-топ зауважу, що Центральний банк Туреччини не поспішає робити курс турецької ліри "ринковим" та суттєво девальвувати ліру до долара. З початку 2015 року курс ліри до долара знизився на 23%, а курс ліри до євро впав на 12%.

Перспективи

Незважаючи на несприятливу кон'юнктуру, стосунки України і Туреччини можуть бути розширені. Основний імпорт Туреччини в 2014 році складався з продукції машинобудування, хімічної промисловості, транспортного обладнання і, звичайно, енергоносіїв.

Напевно, найбільш перспективним проектом можна було б назвати будівництво газопроводів для транспортування іранського газу через територію Туреччини в Україну і далі в Західну Європу.

В цьому проекті в найближчі 5-10 років будуть зацікавлені в ЄС, оскільки він створить реальну конкуренцію на газовому ринку Європи. У реалізації цієї ідеї також можуть бути зацікавлені як Туреччина (як головна країна-транзитер іранського газу), так і Іран, для якого важливо підвищити рівень експлуатації своїх родовищ.

Однак перспективи реалізації цих планів блокуються ситуацією в самому Ірані, а також мінливим геополітичним розкладом сил у регіоні. Захід то знімає санкції з Ірану, то знову їх вводить, а для проектів, які передбачають капвкладення в сумі $5-10 млрд в рік, це неприпустима розкіш.

Водночас саме наявність таких санкцій виштовхує ідею перенесення сухопутного маршруту транспортування іранського газу в Європу на користь маршруту по дну Чорного моря через Україну.

Останніми роками Туреччина не дотримувалася повною мірою санкцій проти Ірану. Україна також не має приєднуватися до санкцій Євросоюзу проти Ірану, оскільки не є членом ЄС.

Нагадаю, що одним з маршрутів транспортування газу з Ірану через Туреччину залишався Nabucco. Однак цей проект, який пролягає територією Болгарії, Румунії та Угорщині, в 2013 році був закритий, а всі зусилля були сконцентровані на Трансадріатичному газопроводі по території Греції, Албанії та через море до Італії.

Питання в тому, що цей маршрут не вирішує проблеми диверсифікації поставок газу в Польщу, країни Балтії, Німеччину та Білорусь, не кажучи вже про те, що Україна теж є "перспективним" споживачем.

Якщо "Південний потік", який мав на 900 км пролягти по дну Чорного моря, коштував 16 млрд євро, то варіант транспортування від берегів Туреччини до Одеси або Румунії може коштувати вдвічі або й втричі дешевше. При цьому інтерес Туреччини як країни-транзитера залишається очевидним: чим більше напрямів експорту іранського газу Туреччина обслуговуватиме, тим краще.

Нагадаю, запаси газу в Ірані оцінюються в 33,8 трлн кубометрів. Більше – тільки у РФ (47,8 трлн).

Однак у Росії ці запаси розміщені далеко від місця споживання і у важкодоступних районах, що здорожує видобуток і транспортування. В Ірані є лише одна технічна проблема – порівняно невеликі обсяги видобутку (близько 160 млрд кубометрів на рік). Для Туреччини, Півдня та Півночі Європи цих обсягів замало, а неспокійна обстановка в регіоні не сприяє збільшенню потужностей в Ірані.

І все ж, поки Іран залишається під санкціями, ідея постачання газу на Північ буде привабливою.

Для України "газовий альянс" з Туреччиною заради транспортування іранського газу – це ще й шанс оживити власну промисловість, адже всередині країни є хороші потужності з виробництва труб для газопроводів.

Автор: Віталій Шапран,

член виконкому
Українського товариства фінансових аналітиків (УТФА)

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають виключно точку зору автора