З очевидних причин агресія Москви проти Києва призвела до помітного зростання підтримки та прихильності українців до вступу в НАТО. За останні два роки українська громадськість розвернулася від скептицизму щодо Альянсу до його позитивного сприйняття.

До 2013 року майже дві третини населення України були категорично проти членства в НАТО. Сьогодні більше половини українців хочуть вступити в Альянс і лише відносно невелика меншість виступає проти цього.

Київ не лише активно впроваджує стандарти НАТО у своїй армії, але також чинить тиск на Захід, щоб, нарешті, відкрити для України двері Альянсу.

Та все ж гучні плани українського уряду та громадянського суспільства про вступ до НАТО базуються на серйозній аналітичній помилці.

Це правда, що жодна країна-член НАТО не налаштована вороже до українців і що всі уряди держав Альянсу лише вітатимуть зростання безпеки в Східній Європі.

І все ж

лише деякі держави-члени НАТО будуть готові взяти на себе зобов'язання військового захисту пострадянських республік, які зараз перебувають за межами НАТО.

Можна стверджувати, що невідкладний вступ деяких країн Східної Європи до НАТО у 1999 та 2004 роках був зумовлений тимчасовим західноєвропейським нерозумінням природи і сили російського націоналізму. Зокрема, країнам Балтії, можливо, просто пощастило.

Донедавна суспільна думка більшості країн Західної Європи вперто ігнорувала або свідомо применшувала як історичний російський імперіалізм, так і нещодавні політичні події після розпаду Радянського Союзу, хоча підозрілі прикмети, які свідчили про природу російської політики, спостерігалися вже у 1990-ті роки.

Серед ранніх ознак збереження загрози від Москви була полум'яна підтримка Кремлем імперських схем Слободана Мілошевича в Югославії, а також послідовне небажання Росії вивести свої незаконно дислоковані війська з Молдови.

Інші проігноровані знаки – це, зокрема, шокуючі злети таких відвертих фашистів, як Володимир Жириновський, в російській парламентській політиці середини 1990-х років, і Олександр Дугін – в пострадянському інтелектуальному житті кінця 1990-х. Ці та ціла низка подібних явищ відбувалися ще протягом першого десятиліття російської пострадянської історії, тобто до приходу до влади Путіна.

Однак вони зовсім не були чи були недостатньо проблематизовані в європейських наукових центрах з вивчення зовнішньої політики, провідних засобах масової інформації, спеціалізованих урядових відомствах, відповідних міжнародних організаціях, а також релевантних європейських політичних і наукових асоціаціях.

Брак опублікованих досліджень та спеціалізованої журналістики про пострадянський російський неоімперіалізм призвів до відсутності відповідної стурбованості серед провідних європейських політиків.

До сьогодні вся міжнародна спільнота штатних дослідників ультранаціоналізму пострадянської Росії – можливо, однієї з найбільших загроз людству сьогодні – складається з десятка експертів, які постійно працюють над цією темою. Більшість із них, маючи тимчасові контракти, зайняті підтримкою свого існування і не в змозі цілком зосередитися на просуванні та публікації своїх відкриттів про різні мутації та джерела пострадянських ультраправих та їхній вплив на зовнішню і внутрішню політику Росії.

Маючи за спиною десятиліття практичного досвіду відносин з царським і радянським імперіалізмом, старі нації Східної Європи – не в останню чергу, прибалти – мали глибше розуміння циклів та імпульсів російської політики і, таким чином, прагнули діяти швидко.

В середині 1990-х років вони помітили свій мінливий шанс і наполягли на членстві в НАТО до того, як ця можливість знову зникла. Свідомо чи ні, вони скористалися нерозумінням суті російської політики серед західноєвропейських інтелектуальних і політичних еліт.

Оскільки пострадянську Росію в старій Європі сприймали як самодостатню національну державу, що модернізується, то, здавалося, не має значення, чи входить до НАТО та або інша країна Східної Європи.

Лише останнім часом західноєвропейська громадськість почала сприймати Росію такою, якою вона завжди була з 1991 року, а саме – як постімперську державу, чиї шанси на внутрішню демократизацію і зовнішню помірність без масованої підтримки політичного плюралізму Заходом і рішучої європейської інтеграції будуть невеликими.

На щастя для нових східноєвропейських членів НАТО, більшість жителів Заходу нічого не знали про високі ризики для їхньої безпеки, пов'язані з можливим відродженням російського імперського реваншизму. Таким чином, вони не розуміли, які далекосяжні зобов'язання взяли на себе їхні країни, коли Вашингтонський договір був поширений на Таллінн, Ригу та Вільнюс.

Не буде занадто сміливо припустити, що Естонія, Латвія або Литва не мали б зараз жодних шансів вступити в НАТО, якби вони не зробили цього в 2004 році.

І якби Естонія не була нині членом НАТО, то – за інших рівних умов – її східне місто Нарва, ймовірно, сьогодні було б окуповане Росією.

Не дивно, що Україна, Грузія та інші країни пострадянського простору глибоко стурбовані своєю нинішньою та майбутньою безпекою.

На тлі протистояння з однією з найбільших військових держав на земній кулі українці, звісно, сподіваються на вступ до НАТО. Та ці надії приречені залишитися нереалізованими, бо сам Захід сьогодні почав боятися Росії.

Головна перешкода для таких країн, як Україна та Грузія, сьогодні – це не лише західне небажання інвестувати в їхню безпеку.

Після демонстративних військових інтервенцій Росії в Криму, на Донбасі та в Сирії багато західних європейців категорично проти участі своїх держав у потенційній війні з країною, яка має достатній ядерний потенціал, щоб знищити все людство.

Як не дивно, Україна та Грузія отримають шанс вступити в НАТО лише тоді, коли їхні конфлікти з Росією будуть повністю погашені, тобто коли вони більше не потребуватимуть захисту НАТО.

Автор: Андреас Умланд,

кандидат історичних наук, кандидат політичних наук, 
Інститут євроатлантичного співробітництва в Києві

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають виключно точку зору автора