Чи може людина з обмеженими можливостями влаштуватися на роботу в Україні?

У вітчизняному законодавстві закладені норми, які мали би змушувати працедавців брати на роботу інвалідів, але офіційна статистка свідчить про досить низькі показники – лише 700 тис. працюючих осіб з обмеженими можливостями.

Пояснення просте: підходи до працевлаштування інвалідів у нас і в європейських країнах суттєво різняться, тому і результат маємо формальний.

В українських реаліях працевлаштування інваліда часто означає лише те, що у якійсь компанії лежить його трудова книжка.

Таким чином підприємець прагне уникнути штрафу, передбаченого законодавством за невиконання норми щодо кількості працівників-інвалідів.

Як зацікавити роботодавця по-справжньому? На поточній сесії парламенту мають розглядатися реформаторські ініціативи, покликані вирішити проблему, проте до цих новацій є багато запитань. Подано одразу кілька законопроектів, що декларують удосконалення системи зайнятості людей з інвалідністю:

урядовий № 4578 від 04.05.2015 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо зайнятості інвалідів";  

та два депутатських

№ 2322а-1 від 28.07.2015 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння зайнятості інвалідів";

№ 2299а від 06.07.2015 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності в частині працевлаштування людей з інвалідністю".

Усі три документи мають спільну рису – прагнуть удосконалити неефективний механізм адміністративно-господарських санкцій, що накладаються на підприємства (нагадаємо: український базовий механізм полягає у встановленні квоти у розмірі 4% найманих працівників для підприємств з чисельністю понад 25 осіб, а у разі невиконання цієї вимоги на роботодавця накладається стягнення адміністративно-господарських санкцій у річному розмірі середньої заробітної плати).

Втім, цей механізм треба докорінно змінювати як такий, що не виконує свою функцію. Адже він аж ніяк не сприяє підвищенню рівня зайнятості людей з обмеженими можливостями.

Санкція в принципі не є найкращим стимулом працевлаштування цієї категорії громадян.

Європейський досвід свідчить, що головним принципом має бути позитивне стимулювання, мотивація роботодавця, а не санкції.

Наприклад, у Польщі діє механізм державної підтримки, який є повністю відкритим для всіх суб’єктів ринку. Польське законодавство зобов’язує кожного працедавця спочатку сплатити грошовий внесок до Фонду реабілітації інвалідів.

Далі встановлюється квота працевлаштування інвалідів і відповідно звільняються від сплати внеску ті, хто її заповнив. На відміну від українського законодавства, внесок не є адміністративним штрафом.

Таким чином у Польщі будь-який суб’єкт господарювання, що виконує умови, передбачені законодавством, може отримати різні види грошової компенсації.

Важливо, що ці умови виписані відповідно до базових правил державної допомоги ЄС у сфері працевлаштування, які містять спеціальний розділ про стимулювання створення робочих місць для інвалідів.

Водночас, в Україні компанії, які створюють робочі місця для інвалідів, фактично позбавлені доступу до механізмів державної підтримки – одержати її у вигляді податкових пільг та бюджетних позик можуть переважно підприємства… громадських організацій інвалідів.

Це абсолютно нелогічно, адже створювати робочі місця зобов’язані всі суб’єкти господарювання.

Ключовий елемент загальнодоступності державної підтримки є принциповою відмінністю європейського підходу від українського.

В ЄС всі підприємства, а не тільки засновані громадськими організаціями інвалідів, можуть одержати державну допомогу на створення робочих місць для інвалідів. 

Цей підхід відповідає принципу щодо сприяння можливостям зайнятості інвалідів на відкритому ринку праці, який встановлений у статті 3 Конвенції про професійну реабілітацію та зайнятість інвалідів (ратифікована Україною у 2003 році).

До речі, законопроекти, подані на розгляд ВР, передбачають, що роботодавці зможуть отримувати дотації на створення звичайних робочих місць для інвалідів, а не лише спеціальних, як є сьогодні. Це обумовлено тим, що потреба інвалідів у звичайних робочих місцях значно вища, ніж у спеціальних і такий принцип також є поширеним і успішним в країнах Європейського Союзу, обґрунтовують автори законопроекту.

Однак базовий, умовно кажучи, "репресивний" принцип щодо роботодавців залишається незмінним у поданих до ВР законопроектах.

На відміну від польського законодавства, не встановлюється перелік основних витрат, які підлягають частковому або повному відшкодуванню за рахунок держави, а також базовий підхід щодо їх розрахунку, не запроваджується і діюче в Польщі непряме стимулювання попиту на товари і послуги, вироблені підприємствами, де працює принаймні 30% інвалідів шляхом надання дотації підприємствам-споживачам цих товарів та послуг.

Не пропонуються і зміни, які за тим же польським принципом позитивного стимулювання надавали би роботодавцям дотацію на дофінансування заробітної плати інвалідів (ця дотація виплачується упродовж терміну працевлаштування інваліда і становить 180% мінімальної заробітної плати – для осіб з високим ступенем інвалідності, 100% - для осіб із середнім ступенем, та 40% - для осіб з низьким ступенем інвалідності), не передбачає українське законодавство і можливість для роботодавців дотацій на часткову оплату праці помічників для працюючих інвалідів тощо.

Зрештою, що ми маємо?

Принцип санкцій відносно роботодавців в українському законодавстві прописаний, але на практиці він не діє.

Як наслідок, підприємства не сплачують зазначені штрафні санкції, а в разі подання судового позову до них доводять, що вжили заходів для працевлаштування інвалідів (подання до місцевих центрів зайнятості звітів про наявність вакансій та запитів про направлення інвалідів на підприємство), а вакансії не були заповнені через незалежні від підприємства обставини (центр зайнятості не направив інвалідів, підприємство згідно із законом не зобов’язане шукати інвалідів-працівників самостійно), відтак законних підстав для сплати санкцій немає.

Іншими словами, косметичними змінами до законодавства у цій царині не відбутися.

Якщо не змінити базові підходи, не встановити головним принципом позитивне стимулювання працедавців, як це є в країнах ЄС, ситуація з працевлаштуванням інвалідів залишиться такою ж незадовільною.

Автор: Денис Черніков,

координатор Парламентської експертної групи

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають виключно точку зору автора