До середини 2016 року у Туреччини у світі залишилося не так багато друзів. І Німеччина в цьому короткому переліку була одним із найголовніших активів.

Минулого тижня на деякий час ця ідилія перервалася.

Проект резолюції про визнання геноциду вірмен в Османській імперії в Бундестазі готували давно і дуже уважно. Інакше й бути не могло, німецьким політикам потрібен був повний консенсус, у тому числі й для того, щоб численна турецька діаспора не розпізнала в якійсь одній партії винуватця події.

"Винними" мали бути всі, а отже – ніхто.

Як наслідок, резолюцію подали на голосування, можливо, в найневдаліший момент. Туреччина ніяк не може дійти повної згоди з ЄС, який вже давно персоніфікується з особою федерального канцлера Ангели Меркель, з двох найважливіших питань.

Перше питання стосується сирійських біженців – скільки мільйонів Туреччина готова прийняти у себе і скільки це коштуватиме Євросоюзу.

І друге, питання безвізового статусу для громадян Туреччини – скільки мільйонів турків ЄС готовий прийняти у себе і скільки йому це коштуватиме.

І все це на тлі необережного висловлювання прем'єр-міністра Великої Британії Девіда Кемерона про 3000 рік як очікувану дату вступу Туреччини в ЄС. "Це ганьба", – пролунало дуже важливе для турецького зовнішньополітичного словника визначення на адресу британського прем'єра. Дивно, але, здається, це перший за багато років "дедлайн", озвучений європейським політиком першої величини.

І в цей відповідальний момент Німеччина завдає "удару в спину", як це, безумовно, бачать з Анкари.

Німеччина у цій історії відіграє особливу роль. З багатьох причин. З одного боку, це тягар винуватця Голокосту. У питанні визнання якого, втім, країна вчинила протилежно.

Але для багатьох у Туреччині цей нюанс не очевидний. Як інакше пояснити слова турецького міністра закордонних справ Мевлюта Чавушоглу, який натякнув на те, що не Німеччина має їх судити в питанні вірменського геноциду, оскільки сама спалювала євреїв.

Німеччина, звісно, надивилася жахів у своїй історії, про що нагадала навіть у декларації про вірменський геноцид, яку головний турецький дипломат так і не спромігся прочитати. В цьому тексті Німеччина підкреслила свою відповідальність за Голокост. Але не тільки – у резолюції Бундестаг визнав і свою відповідальність за події 1915 року.

Тоді, на самому початку Першої світової війни, Німецька імперія робила все можливе, щоб схилити Туреччину виступити на своєму боці.

Німецький лінкор "Гебен" ходив обстрілювати Севастополь та Одесу під прапором Османської імперії, і три дні потому, 2 листопада 1915 року, Російська імперія оголосила війну Туреччині. Російсько-турецький фронт проходив через вірменські землі, симпатії жителів яких очевидним чином були на боці православних єдиновірців. Це дорого коштувало вірменському народу.

Німецький публічний простір вже проходив очну ставку з подією в далекій і незрозумілій для них країні.

У 1921 році, коли Анкара все ще була маленьким містечком без зручностей на курному анатолійському плато, в Берліні, столиці поверженого, вже Веймарського, але все ще Рейху, відбувся дивовижний кримінальний процес.

У ньому шановний німецький суд виніс виправдувальний вирок людині, чия вина в холоднокровному, заздалегідь спланованому вбивстві не викликала жодного сумніву. Від вірменської кулі загинув такий собі Мехмед Талаат-паша, один із трьох натхненників младотурецької революції, самопроголошеної надії Османської імперії на прогрес та оновлення, який закінчив своє життя як особа, покарана на смерть за перший в європейській історії геноцид XX століття.

Тодішній Німецький імператорський уряд був далекий від повного розуміння, що саме відбувається на нескінченно далекій периферії все ще величезної Османської імперії. Однак рішення суду було виправдувальним – справа вбивці була справедливою.

Нинішній Бундестаг виявився ще більш категоричний, внісши до тексту резолюції таке:

"Німецький рейх нічого не зробив, щоб зупинити цей злочин проти людства".

Таким дещо парадоксальним чином, за 101 рік після геноциду, світ здобув перше офіційне визнання відповідальності, і це визнання з боку Німеччини.

Німецька сторона взагалі в цій резолюції більш сувора до себе, ніж до Туреччини, про останню в резолюції згадують  як про сторону міфічного вірмено-турецького примирення, але не як про злочинця – в цій якості фігурує виключно младотурецький уряд, а не країна в цілому.

За великим рахунком, у резолюції немає звинувачення навіть на адресу Османської імперії. Остання постає як простір, на якому розгорталася трагедія, але не як діюча особа, не як злочинець.

Більш прихильне до Туреччини формулювання важко уявити, про неї не сказано жодного поганого або обвинувального слова, вся вина покладається на правлячий у відносно короткий період (1908-1918 рр.) режим і його берлінських союзників.

Але продуманість тексту резолюції не справила на Туреччину жодного враження, в хід знову пішло слово "ганьба", в Анкарі заговорили про перекручення історії, цілковите потурання вірменській точці зору.

Для впертості Туреччини в цьому питанні є багато причин.

З одного боку, Анкара обурюється просто тому, що так прийнято, адже покоління турецьких політиків заперечували факт геноциду. Заперечували активно, публічно і настільки безапеляційно, що нинішній турецький виборець просто не зрозуміє, якщо хтось раптом заговорить інакше.

Заперечення подій 1915 року вже давно стало елементом турецької ідентичності, в якій славне і велике минуле Османської імперії займає центральне місце.

Є й більш прозаїчне розуміння — bad publicity нікому не потрібно, особливо якщо воно таке, що ставить фрагмент історії твоєї країни в один ряд з Нацистською Німеччиною, а умовного Енвер-пашу уподібнює Гітлеру.

У такого рішення маса очевидних і не дуже наслідків. Насамперед під сумнів ставиться сама схема спадкоємності всієї національної історії. Нагадаю, що німецька денацифікація і визнання відповідальності за Голокост означала, серед іншого, відмову від лінії спадкоємності з Третім рейхом.

Цей період назавжди визнавався як скомпрометований. Німецька історія ніби закінчувалася в 1933 році, а замість неї мала місце складно пояснювана аберація свідомості, кожен аспект якої Німеччина розпізнає як помилковий, але при цьому такий, що заслуговує на безумовне покаяння нинішніх німців.

Буквально кожен аспект. У німецькому публічному просторі неможлива двозначність на кшталт "так, звичайно, було багато злочинів, але дороги були добрі, а безробіття — низьке".

Все було помилково, злочинно — і крапка. Третій рейх ущербний у всій своїй повноті, вирішило сучасне німецьке суспільство.

Екстраполяція цієї ситуації в турецьку історію означала б компрометацію Османської імперії. Для сучасної Туреччини це фактично означає самозаперечення.

Тут, звісно, все ще ритуально поклоняються войовничо світському Ататюрку, але в ідеологічному плані давно дрейфують у бік ісламського неоосманізму.

Правління Ердогана та ісламістів дуже багато зробило для зближення націоналістичної спадщини Ататюрка і традиції османського панісламської держави, глава якої був не просто правителем імперії, але й духовним главою всіх мусульман.

Нинішні турецькі ідеологи – а Туреччина все ще ідеологічна країна в нинішньому постідеологічному світі – люблять проводити аналогії: мовляв, дивіться, що сталося з Передньою Азією після краху Османської державності. Рівно сто років потому, як Сирія та Ірак отримали свої сучасні кордони, ці межі не означають нічого. Регіон перебуває в перманентному хаосі, з яким не може впоратися ніхто, включаючи західних архітекторів повоєнного розмежування.

І це дуже важливий символічний капітал, що легітимізує претензії Туреччини на лідерство в регіоні.

Цю струнку, ідеологічно вивірену і  зрозумілу населенню схему не можна заплямувати такими речами, як визнання геноциду.

Але турецька проблема полягає в тому, що навіть відмовляючись визнавати геноцид, країна все одно несе іміджеві втрати. Її позиція незрозуміла західному спостерігачу. Сучасний західний світ не визнає риторики на кшталт:

Вірмени гинули? — Нічого про це не знаємо.

Та й не було ніяких вірмен у Туреччині.

Але при цьому вони на це заслуговували!

Вступ до ЄС — це не тільки відповідність Копенгагенським критеріям, але й безлічі інших, часто неформальних вимог. Серед них — прийняття європейського консенсусу пам'яті, невикористання історичних аргументів як обґрунтування поточної політичної доцільності.

Для величезного конгломерату націй, чия уявна географія часто не збігається з реальними кордонами, а подвиги одних — це злочини для інших, це обов'язкова умова.

Це, звісно, не завжди працює, і багато хто з політиків, особливо східноєвропейських, часто переходять у заборонений регістр.

Можна згадати ту незручність, яку відчули в європейських столицях через слова польського президента Качинського, що Польща повинна мати більше місць в Європарламенті за рахунок загиблих від рук Німеччини під час Другої світової війни поляків. Угорські політики, здається, ще далеко не всі змирилися з умовами Тріанонського мирного договору.

А словосполучення "судетські німці" часом все впливає на окремих індивідів з невиправдано гарною історичною пам'яттю. Словом, проблем і простору для символічних конфліктів вистачає.

Але все це так чи інакше — другорядні питання або ексцеси окремих персон, партій чи груп за інтересами. Важливо те, що історичні аргументи не можуть визначати взаємини європейської держави з суміжними країнами. Це непродуктивно і суперечить європейському консенсусу пам'яті, який у Брюсселі так відстоюють.

У цьому зв'язку турецька схибленість на запереченні вірменського геноциду аж ніяк не сприяє вступу Туреччини до Євросоюзу.

Зараз Туреччина, здається, ще далі від вступу до ЄС, ніж у 1987 році, коли вперше туди попросилася.

І відчуження Туреччини від європейського простору пам'яті лише сприяє цьому.

Але якщо говорити зовсім прямо, то Анкара ніколи й не була по-справжньому близька до цієї мети.

Так, ЄС розпізнає в Туреччині найважливішого партнера. Так, ЄС має з нею безпрецедентний для великої мусульманської і переважно азійської країни рівень економічного і політичного співробітництва.

Максимально повноцінна зона вільної торгівлі — це теж велике досягнення. ЄС є величезним донором допомоги.

Жодна з країн, що вже вступили до Євросоюзу, не отримувала стільки, скільки отримує Туреччина. Вона ж – одна з небагатьох країн поза межами ЄС, що є частиною програми масштабних студентських обмінів Еразмус, цієї загальноєвропейської кузні нового, постнаціонального, транскордонного європейця.

Але все це було зроблено не так задля підготовки вступу Туреччини до ЄС, як для того, щоб облаштувати для Туреччини максимально зручне, привілейоване місце поруч, але за межами Союзу.

Брюссель і Берлін дійсно готові багато на що, аби не засмучувати Туреччину, майже на все, крім того, щоб прийняти її в ЄС або підігравати Анкарі в настільки невдячному занятті, як заперечення очевидного.

Не менш важливою новиною ця подія стала і для вірмен.

Якщо з реакцією публічних політиків все зрозуміло, то реакція громадськості може справити на стороннього непідготовленого спостерігача несподіване і часом тяжке враження.

Від акції вірменської молоді в Єревані під берлінським посольством віяло непереборною казенщиною, молоді люди стояли з однаковими роздруківками danke schone, зробленими, ймовірно, на одному і тому ж принтері в найближчому офісі місцевого комсомолу. Клоновані прапори, які з іще більшою очевидністю централізовано привезли, роздали, дочекалися камер і повезли назад, до наступної нагоди.

Вірменії тут можна лише співчувати, вона подвійна жертва: з одного боку, вона жертва подій столітньої давності, з іншого – заручник обраного політичного порядку денного, де переконати світ в огидності вчиненого в 1915 році є не тільки програмою торжества справедливості, але й чимось самоцінним.

Гарною ілюстрацією останнього стали вірменські активісти, що танцювали під Бундестагом з грецькими прапорами. Цей факт повідомляє одну просту річ: відзначали не так перемогу справедливості, як поразку Туреччини.

Вірменія перебуває в конфлікті з Туреччиною всі останні 25 років, і боротьба за визнання геноциду є одним із її фронтів, можливо, навіть найважливішим.

І це також очевидно для європейських і світових політиків, які найчастіше не поспішають з визнанням геноциду, в тому числі і з цих міркувань.

Вони розуміють, що голос на підтримку пам'яті геноциду бачиться голосом на підтримку Вірменії в її конфлікті з Туреччиною. Причому в такій якості його сприймають по обидва боки наглухо закритого вірмено-турецького кордону.

Туреччині треба зірвати цей нарив, звільнитися від тягаря заперечення, нав'язаного попередніми епохами.

Зрештою, країну характеризують не злочини людей, які раніше тут жили, а реакція на ці злочини людей, що живуть у ній сьогодні. У визнанні, а в ідеалі – покаянні, немає нічого поганого, так робили багато великих політиків великих європейських держав.

Політика покаяння, ось ця підкреслена квінтесенція дискурсу політкоректності, багатьом не подобається.

Але поки що вона знаходиться в центрі європейського мейнстриму.

Вона виходить далеко за межі покірного німецького переживання провини. Англія і Франція та інші колишні імперіалістичні сили готові вибачатися за ті часи, коли малі країни панували над великими.

Важлива тут навіть не сама оцінка, з якою є в чому посперечатися. Зрештою, ніколи не колонізована Ліберія і незалежна з 1804 року Гаїті – не найблагополучніші країни у світі.

Стосовно колишніх метрополій це не має значення. Значення має те, що

покаяння, обране як формат примирення з минулим, виконало свою місію – подолання минулого і концентрації на майбутньому.

Це завжди питання вектора.

І поки Туреччина самовіддано захищає повітряні замки минулого, вона не знаходить розуміння серед тих, хто не бачить в минулому нічого вартого жертвування майбутнім.

Автор: Артьом Георганов,

докторант Університету Софії за спеціальністю "політологія"

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають виключно точку зору автора