За кілька днів українсько-польські відносини можуть пережити нову "точку неповернення", що визначить рівень співробітництва двох країн на найближчі роки.

Йдеться про 11 липня – в цей день в Польщі відзначається день мучеництва "кресовян" – поляків, які жили в Західній Україні і Західній Білорусії.

Відчуття неминучої катастрофи можна зрозуміти, якщо переглянути запис нещодавнього засідання польського Сейму, присвяченого Волинській катастрофі, або, як полюбляють говорити польські депутати, "Волинській різанині".

Українська влада в останній момент спробували відстрочити катастрофу – зокрема, глави парламентів двох країн домовилися не порушувати історичні питання до закінчення варшавського саміту НАТО.

Ніхто не думав серйозно виконувати цю обіцянку (і стенограма засідання Сейму це підтверджує), однак слід розуміти, що це був лише пролог. За даними польських журналістів, розв'язка має відбутися 11 липня або в найближчі дні.

Сейм може проголосувати визнання волинських подій геноцидом поляків, здійсненим українцями, а також встановити спеціальний день їхньої пам'яті – 17 вересня.

Останнє – максимальний компроміс від правлячої партії "Право і Справедливість". День пам'яті планується прив’язати до дня початку радянської окупації Західної України і Білорусі, щоб показати – у загибелі поляків винна не лише УПА.

Однак у будь-якому разі такі рішення Сейму зруйнують нинішні відносини України і Польщі. Адже вони багато в чому базувалися на ідеї примирення двох народів. Примирення, що, як ми думали, вже відбулося.

А голосування за геноцид "обнуляє" всі наші взаємні вибачення, переносячи рівень відносин двох країн у кращому разі на рівень початку 1990-х...

А напередодні цих подій у вогонь польських пристрастей підлили олії з української столиці:

Київрада проголосувала за пакет перейменувань, серед іншого змінивши назву Московського проспекту на проспект Степана Бандери.

І хоча для поляків не менш актуальним може бути перейменування вулиці, названої на честь "варшавського ката" Суворова, голосування за проспект Бандери чудово вкладається в нинішній дискурс про загрози українського націоналізму.

Це рішення за своєю "своєчасністю" може зрівнятися з торішнім голосуванням Верховної ради щодо статусу вояків УПА.

Те рішення було ухвалено за годину після виступу в Раді тодішнього польського президента Броніслава Коморовського. Багато польських політологів вважають, що саме це голосування було сприйнято в Польщі як демонстративний плювок, тим більше, що Коморовський особисто курував "український вектор" зовнішньої політики. Це стало переломним моментом виборчої кампанії, за підсумками якої лідер президентської гонки поступився маловідомому юриста з Кракова Анджею Дуді.

З цього випливає резонне питання – якою буде ціна нинішнього голосування?

Однак не менш актуальним буде й інше питання. Невже відмова Київради від голосування здатна була б зупинити різке погіршення українсько-польських відносин?

Швидше за все – ні. Хоча б тому, що

минулого року зі зміною влади в Польщі змінився і порядок денний відносин з Україною.

За підсумками парламентських виборів депутатами стали багато діячів, які зробили собі ім'я на темі Волині та відповідальності українців.

Основна проблема зовсім не у Степані Бандері, а в нашій згоді дотримуватися нового польського дискурсу. Дискурсу, який передбачає не відповідальність окремих осіб, а колективну відповідальність народу.

Причому – тільки українського, виносячи за дужки і аналогічні злочини з польського боку, і передвоєнну національну політику Польщі, яка і створила передумови Волинської трагедії.

І з цим фактом нам треба навчитися жити, принаймні до наступних виборів, які відбудуться нескоро.

А можливо, це тренд на довгі роки, адже дебати в Сеймі показали, що таку ідеологію поділяють не лише представники правлячої партії "Право і Справедливість" або радикали з Кукіз'15.

Нащадки мешканців "кресів" – досить велика електоральна група, а отже, за їхні симпатії боротимуться всі партії.

При цьому пристрасті в сусідній країні розпалилися настільки, що без уваги залишився і примирливий лист від українських політиків і громадських діячів, і відповідь – також примирлива – польських.

Можливо, це пов'язано з тим, що багатьом нинішній час здається найбільш вдалим для обговорення історичного питання.

Виходячи з дебатів у Сеймі, можна дійти висновку: слабкість нинішньої України і наша залежність від західної допомоги (в тому числі й польської) багатьма сприймається як гарна можливість досягти принципових поступок у цьому історичному спорі.

Чи здатна українська влада сказати "ні" в такій ситуації? Відповісти ввічливо, але твердо?

Досі українська влада воліла йти на поступки – хоча б тому, що ці питання в Україні не були такими принциповими, як у Польщі. За винятком, звісно, Західної України.

А ще – тому що в Україні, на відміну від Польщі, досі не було національного консенсусу навколо історії Другої світової війни.

Однак тепер пристрасті розбурхались як ніколи – і постояти осторонь вже не вдасться.

Найближчі дні можуть поставити Україну перед дуже непростим вибором – йти на поступки, намагаючись зберегти нинішній рівень співпраці, влаштовувати зустрічні демарші (а історичних приводів для цього досить) або ж, зберігаючи голову холодною, впевнено гнути свою лінію.

При цьому, навіть якщо рішення про геноцид не буде ухвалене найближчими днями, тема з порядку денного не зникне. Наприклад, найближчими місяцями на нас чекає прем'єра польського фільму "Волинь", що може викликати чергову антиукраїнську істерику.

Загалом, якщо ми вважаємо перейменування київського проспекту правильним, але трохи несвоєчасним, то варто зрозуміти – вдалої дати для цього найближчими роками не буде.

Але і це не найгірше. Набагато гірше, що істерика, яка вже підніметься, може на довгий час заблокувати можливість нормальної і чесної розмови про нашу історію, включаючи найболючіші сторінки.

А ця розмова вкрай необхідна обом країнам – і Україні, і Польщі.

Автор: Юрій Панченко,

редактор "Європейської правди"

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають виключно точку зору автора