Чому і як Мінські домовленості все ще працюють на Україну

На тлі початку нового воєнного сезону, річниці підписання Мінського протоколу, що наближається, та збільшення напруги навколо фронтових подій дозволю собі кілька тез щодо того, чому і яким чином Мінські домовленості все ще працюють на Україну.

1. Коли ми говоримо про те, працюють "Мінські угоди" чи ні, треба розібратися, що ми маємо на увазі під "працюють".

Якщо йдеться про врегулювання конфлікту, то вони і не мали для цього працювати. Мирні угоди, які спрямовані на врегулювання конфлікту, так не пишуться.

Щоб "працювати", в угоді має бути чітко прописаний алгоритм її виконання, з яким погоджуються усі сторони - у "Комплексі заходів", як ми знаємо, алгоритм не передбачений, окрім окремих пунктів, і саме це є постійним предметом переговорів у Нормандському форматі.

Метою підписаних документів, зокрема "Комплексу заходів", було зупинити активні бойові дії і виграти час. Цієї мети документ досягнув.

Про світовий досвід врегулювання конфліктів і те, як виглядають працюючі мирні угоди, Інститут світової політики (ІСП) вже писав.

2. Що Україні вдалося встигнути за цей час?

Окрім укріпленої боєздатної армії, я бачу два важливих зрушення.

Перше – переорієнтація дипломатичного дискурсу, і не тільки українського, а й німецького, на мантру "безпека передусім". Тобто поки не буде сталого режиму припинення вогню та відведення військ та озброєнь, мови про виконання наступних пунктів, зокрема проведення виборів, бути не може.

Друге – дві угоди: підписана угода про створення 30-кілометрової зони безпеки та угода про принципи і правила відведення військ від лінії зіткнення на один кілометр в обидва боки на окремих ділянках (завершення роботи над угодою було пунктом номер один в програмі останньої зустрічі Тристоронньої контактної групи).

Можливо, збоку здається, що це дрібниця, але у мирних угодах диявол ховається саме у дрібницях.

Ці договори – це не тільки абсолютно необхідна деталізація процесу врегулювання конфлікту, але й підтвердження того, що прогресу можна досягти дипломатичними засобами. 

3. Іще одна перевага Мінського процесу для України – це Нормандський формат.

А саме присутність у ньому Ангели Меркель.

Зараз важко уявити собі іншого європейського лідера, який не тільки був би спроможний, а й хотів би взяти на себе тягар розв'язання російсько-української війни, при цьому не піддаючись спокусі залагодити конфлікт "якось", аби швидше (провів вибори, та й по всьому, демократія "по-сепарські" торжествує), але захищаючи передусім міжнародне право та постгельсінський порядок у Європі.

Більше про роль Німеччини у врегулюванні російсько-українського конфлікту можна почитати тут. 

4. Наступний козир Мінського процесу – це санкції ЄС.

Саме цей інструмент красномовніше за будь-які заяви вказує на те, кого в ЄС вважають відповідальним за конфлікт. Важливо пам'ятати, що санкції ЄС прив'язані саме до ПОВНОГО виконання Мінських угод (а не поступу у виконанні, як нещодавно заявив Штайнмаєр).

Тому тим, хто закликає до відмови від Мінських домовленостей та пошуку нового алгоритму, варто врахувати, що країни, які виступають за зняття санкцій, можуть цим скористатися.

Нема Мінська – нема що виконувати – нема санкцій.

5. Те, що Мінський процес зараз працює на Україну і проти Росії, підтверджують і дії Росії.

По суті, Кремль потрапив у своєрідну пастку:

Путін дуже зацікавлений у виборах на Донбасі, однак для цього необхідно припинити бойові дії.

Якщо ж Росія почне виконувати режим тиші, вона втратить свій головний козир у війні – силовий тиск, непередбачуваність, загрозу повномасштабної війни та дестабілізації України.

Тому саме Москва зараз намагається вирватися з цього "глухого" для себе дипломатичного кута, зірвати Нормандський формат і довести "неспроможність" Мінських домовленостей.

Я дуже сильно хочу помилятися, але збільшення військових та озброєння на українському кордоні можуть бути типовою тактикою Путіна: взяти своє можна тільки силою.

Автор: Катерина Зарембо, 

заступник директора
Інституту світової політики

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають виключно точку зору автора