Перемога на президентських виборах в США Дональда Трампа - це справжній геополітичний землетрус, поштовхи від якого відчуватимуть в багатьох частинах світу. В тому числі в Україні.

Аби збагнути можливі наслідки для нас, варто дещо озирнутися назад.

5 червня 2000 року. На Михайлівській площі у Києві виступає американський президент Біл Клінтон. Це було сильне для тих часів шоу – і промова, і тригодинний концерт до неї. На розігріві працювали українські "зірки", "Океан Ельзи" та інші.

"Борітеся – поборете!", - каже Клінтон до тисяч слухачів з українськими та американськими прапорцями. Натовп у відповідь вибухає позитивними емоціями.

Увечері того дня саме ці кадри стануть дуже популярними на російських телеканалах: як своєрідне попередження про можливу втечу України на Захід. В Росії якраз починалася ера Путіна.

Минуло тринадцять з половиною років.

Заступник держсекретаря США Вікторія Нуланд роздає на холодному Майдані легендарне вже печиво. Знову вибух позитиву від українців. І хоча й не вимовлене Нуланд, але саме по собі зрозуміле: "Борітеся – поборете!".

Можна критикувати США за певні речі у політиці щодо України, однак усі роки незалежності вони були для нас ключовим західним союзником.

Незважаючи на те, хто при владі у Вашингтоні та Києві.

Від згаданого Білла Клінтона, підписанта сумнозвісного Будапештського меморандуму - до Барака Обами, який так і не спромігся завітати до України протягом двох термінів свого президентства.

Від одіозного Леоніда Кучми, з яким Джордж Буш відмовився сидіти поруч на празькому саміті НАТО 2002 року - і до путінського агента Віктора Януковича, якого Вашингтон до останнього намагався наставити на шлях істинний.

За всіх американських президентів Україна так чи інакше отримувала від Вашинтона підтримку, аби стати сучасною європейською державою та не повернутися під вплив Росії.

США завжди були вагомим, хоча далеко не завжди помітним для широкого загалу гравцем у внутрішній українській політиці. Можливості та вплив Вашингтона добре усвідомлювали вітчизняна "еліта" та олігархат. Американців боялися. Часто це працювало.

Зараз рано говорити, наскільки радикальні зміни відбудуться у Вашингтоні після перемоги Дональда Трампа - в тому числі у політиці відносно України. Однак зміни будуть.

Головне питання на сьогодні - чи й далі США залишатимуться ключовим західним союзником для України.

Саме таким, яким були протягом останніх двох десятиліть.

Насамперед - що відбуватиметься в трикутнику Україна-США-Росія. Передвиборча, часто суперечлива риторика Трампа є приводом якщо не для висновків у стилі "все пропало", то точно для тривоги.

Для Росії Україна завжди була і є критично важливою. Адже без поновлення, в той чи інший спосіб, впливу над Києвом неможливо поновити колишній статус-кво у світовій політиці. Знову піднятися на один рівень з тими ж Сполученими Штатами.

Ця критична вага Києва для Кремля не може бути зменшеною ні за яких обставин.

Для США Україна була просто важливою. Значною мірою з тих же міркувань, що і для Кремля - але з протилежних спонукань. Відродження російського геополітичного монстра категорично не відповідає інтересам Вашингтона. Принаймні, так виглядало досі.

Цілком можливо, після приходу Трампа важливість Києва для Вашингтона буде переглянуто. Як саме і наскільки - покаже час.

Відповідно, згаданий трикутник трансформується, і не на нашу користь.

У будь-якому разі, для України американські вибори є черговим уроком - після минулих президентських у Польщі. Ми бачимо, як швидко може суттєво змінитися те, що здавалося міцним і вічним.

У Варшаві відмовилися від культивованої десятиліттями політики безумовної підтримки України - хоча багатьом здавалося, що цього просто не може бути. Треба бути готовими, що подібне станеться з боку Вашингтона. Або, принаймні, його підхід зазнає суттєвих трансформацій.

Та аж ніяк не варто посипати голову попелом.

Можливо, нові зовнішньополітичні обставини виявляться тією кризою, яка означатиме можливості. Стає ще більше очевидним, наскільки Україні потрібні внутрішня мобілізація, зміцнення й розвиток.

Насамперед чітке розуміння серед еліти, що не можна руйнувати державу зсередини або саботувати реформи - маючи сусідом потужного ворога і сліпо сподіваючися на незмінну зовнішню підтримку в протистоянні з ним.

А попереду ще 2017 рік, президентські вибори у Франції та парламентські - в Німеччині з так само тривожними перспективами. Тож можливі нові уроки.

Треба бути готовими.

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають виключно точку зору автора