Буквально днями французький суд визнав колишнього міністра фінансів країни, а зараз главу Міжнародного валютного фонду Крістін Лагард винною в халатності при виконанні своїх міністерських повноважень ще в 2007 році.

До цього процесу було прикута увага всього світу. Хоча б тому, що на її нинішній посаді від Крістін Лагард безпосередньо залежить одужання світової економіки. Зміна глави МВФ (а в разі обвинувального вироку вона була неминучою) здатна змусити всіх понервувати.

У чому ж звинувачували главу МВФ? Дев'ять років тому вона погодила передачу справи на розгляд арбітражної комісії, тобто, на думку обвинувачів, сприяла виділенню компенсації підприємцю Бернару Тапі в розмірі 403 млн євро за майже десятирічне затягування виплати йому неустойки в 91,5 млн євро.

Тапі на початку 1990-х продав свою компанію за посередництва французького держбанку Credit Lyonnais, а потім звинуватив банк в обмані. У 1996 році суд ухвалив рішення на користь бізнесмена, проте гроші йому так і не виплатили, що і призвело до нових вимог.

Спочатку Лагард підозрювали у перевищенні службових повноважень і співучасті в обманних діях.

Потім звинувачення змінили – на "халатність при виконанні службових обов'язків" за те, що вона, ухвалюючи рішення, діяла поспіхом і фактично позбавила державу шансів протистояти необґрунтованому витрачанню державних фінансів.

Рішення суду щодо Лагард було досить нестандартним, особливо з точки зору української практики. Підсудна визнана винною частково, лише по одному з двох звинувачень. Але і в такій ситуації вона не отримала жодного покарання – навіть мінімального штрафу.

Зрештою, Лагард практично вийшла сухою з води – за французькою системою вона взагалі не буде вважатися судимою.

Адвокати спрацювали на відмінно і залишилися задоволені рішенням, хоча, звісно ж, не були б і проти повного виправдання своєї клієнтки. В будь-якому разі, касацію вони подавати не планують.

Чи можлива така ситуація в Україні? Ні.

Якщо український суд визнає людину винною, вона обов'язково понесе якесь покарання. Так, воно може бути легким, наприклад, невеликий штраф або позбавлення волі з відстрочкою виконання – те, що раніше називалося умовним вироком.

Відсутність покарання з точки зору нашої системи виглядає дивно, однак, виходячи з французької практики, таке трапляється.

При цьому в Україні чиновників намагаються звинуватити не в халатності, а одразу в розкраданні або зловживанні владою. Та ці злочини вимагають обов'язкового доведення умислу та незаконного збагачення.

Тобто слідству необхідно переконати суд у тому, що обвинувачений свідомо завдав шкоди, діючи або у своїх корисливих інтересах, або в інтересах третьої особи. Природно, що як у наших реаліях, так і у французьких довести це, наприклад, отримавши такі зізнання від співучасників, дуже складно.

Відомий кожному українцю приклад – справа Юлії Тимошенко. Її судили за те, що вона підписала директиви НАК "Нафтогаз України" на переговори з "Газпромом", не маючи на те достатніх повноважень. Зрозуміло, що довести умисел і отримання вигоди було непросто, але колишня влада "впоралася".

Однак такий вирок був очевидно неякісним і згодом його скасували.

Саме тому в подібних випадках використовується стаття, м'якша для підозрюваного і "простіша" для слідства – халатність.

Тобто, коли прямої вигоди чиновник ні для себе, ні для друзів і родичів не отримав (або довести це слідчі не здатні), але водночас його халатні дії призвели до збитків.

Втім, на будь-яке рішення чиновника можна поглянути крізь призму халатності, тут все залежить лише від винахідливості прокурорів.

Приклад з українських реалій. Держпідприємство кілька років судиться за борги. Програє в судах. Знаходиться покупець, готовий сьогодні викупити цей борг з дисконтом. Проте пізніше дисконт інкримінується як збиток. Ідея прокурорів – розкрадання групою як максимум, халатність як мінімум.

Адже подібні рішення ухвалюються чиновниками практично щодня, і практично будь-яке з них може бути піддане сумніву.

Найпримітивніший приклад – якийсь чиновник відмовив у видачі ліцензії. Йому може бути висунуто звинувачення в халатності, мовляв, він зробив це неправильно і з порушенням законодавства, особливо якщо підприємець, наприклад, визнає невидачу незаконною і відсудить у держави недоотриманий прибуток.

Якщо ж чиновник таки видав ліцензію, то і тут його можна звинуватити в тому, що це зроблено в інтересах третьої особи без достатніх законних підстав.

Фактично кожен чиновник, який ухвалює рішення та підписує документи, щодня ходить під таким ризиком. І тут сподіватися доводиться лише на розсудливість слідчих, прокурорів і суддів, які повинні керуватися не воланням про "зраду" у ФБ, а чітким розумінням того, що, як і в бізнесі, чиновники часом можуть приймати неочевидні й неоднозначні рішення.

Приклад вироку Лагард свідчить про те, наскільки європейський чиновник вільний у своїх діях, навіть ухвалюючи рішення зі скандального питання, яке з високою ймовірністю призведе до подальшого судового розгляду.

В Україні впевненості в адекватності слідчої машини чиновники не мають. Тому вони просто сидять на своїх місцях, зазвичай не наважуючись виявити якусь ініціативу, щоб "раптом чого не вийшло", а то "прокурор запитає".

Добре це чи погано? Як показує практика, недобросовісні чиновники і так знаходять можливість "отримати свій інтерес", при цьому відсторонюючись від будь-яких відповідальних рішень. Як наслідок, український держсектор виглядає неконкурентним не лише порівняно з приватним, а й поруч з держкомпаніями європейських країн.

І це не випадково. Цілком можна сказати, що

якби справа Лагард розглядалася в Україні, на неї очікував би не французький виправдувальний вирок, а реальний строк.

Дуже вже великими були збитки, а заробив на цьому сотні мільйонів Тапі – нелюбимий в народі, як і будь-яка заможна людина…

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають виключно точку зору автора