Ситуація з Нідерландами, які стали останнім бар’єром перед ратифікацією Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, є достатньо показовою з багатьох причин.

Значний євроскепсис мешканців Країни тюльпанів та вітряків, помножений на демократичні традиції та мало замаскований російський вплив на результати волевиявлення щодо Угоди про асоціацію, призвели до відомого негативного результату.

Колись у майбутньому "голландський казус" зможе увійти до підручників з маніпулювання демократичними процедурами, здійсненого в умовах гібридної агресії, але зараз завдання України – зробити необхідні висновки із перспектив співпраці зі Старою Європою.

Так і не наданий Україні безвізовий режим з ЄС, за великим рахунком, не є елементом євроінтеграції. Це – нематеріальний актив, який засвідчує обопільну зацікавленість обох сторін у зближенні.

Проте намагання української влади підмінити за рахунок безвізового режиму реальну європейську інтеграцію зіграло з нею злий жарт.

Не варто оминати увагою і той факт, скільки часу знадобилося владі в Україні для виконання всіх 144 вимог, висунутих ЄС для лібералізації візового режиму. Наші політики блискуче продемонстрували у цьому випадку власну неспроможність консолідуватися заради реальних змін, відсутність бачення реалій у відносинах України та ЄС та брак стратегічного мислення.

Ситуація на Донбасі та функціонування "нормандської четвірки" також не дають підстав для оптимізму.

Вже очевидно, що новий виток санкцій проти Росії можливий за умови масштабного військового загострення на сході України, оскільки ЄС фактично досягнув стелі у власній "глибокій занепокоєності" ситуацією на Донбасі. Прагнення європейських ділових кіл повернути business as usual у відносинах з Росією щедро спонсорується Кремлем та висвітлюється у європейських медіа.

Проте і відмовитися від Нормандського формату його учасники не в змозі, адже для кожного з них відмова стане публічним визнанням власного небажання припинити найбільший за останніх 20 років конфлікт у Європі.

Цього року Україна пережила і випробування прагненням піти на зближення з сусідами.

З одного боку, все говорить про необхідність розвивати відносини з країнами Вишеградської четвірки, з іншого – внутрішньополітичні процеси в Угорщині та Польщі та тональність діалогу країн В-4 з Брюсселем навряд чи є прийнятними для офіційного Києва.

Тим більше – на тлі надто гучної як для відносин стратегічного партнерства теми Волині-1943 у польсько-українських взаєминах. Разом з тим варто визнати, що нашій державі в її нинішньому стані не варто розраховувати на поблажливе ставлення з боку власних партнерів.

Отже, в активі 2016 року – різке та місцями болісне позбавлення євроромантизму та відчуття, ніби ЄС зобов’язаний зробити для України на шляху євроінтеграції більше, ніж вона сама.

Попри прикро-солодке відчуття образи на сусідів по континенту українці (і влада, і громада) отримали показовий урок з особливостей побудови відносин з ЄС та функціонування євробюрократії. Він лише підкреслює очевидне: нашій державі потрібні внутрішні зміни в річищі євроінтеграції, побудова "Європи в Україні", хоча це гасло намагаються не використовувати у внутрішньополітичному дискурсі.

Лише відмова від фетишізації процесу зближення з ЄС та чітке артикулювання національних інтересів аж до появи осмисленого євроскепсису сприятимуть реальному поступу України до ЄС.

Автор: Євген Магда,

політолог, доцент НТУУ КПІ імені Ігоря Сікорського

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають виключно точку зору автора