Відносини Польщі з Україною віднині залежать від розуміння українцями власної історії. А точніше, від того, наскільки це розуміння відповідатиме польським бажанням.

Таку сенсаційну заяву зробив голова правлячої польської партії "Право та справедливість" та де-факто перша особа в країні Ярослав Качинський.

Коли розвиток українсько-польських відносин ставиться в залежність від відмови України від "бандеризації" історичної політики (чесно кажучи, важко зрозуміти, що мав на увазі пан Качинський), ми бачимо спробу використати резонансну тему для внутрішнього вжитку.

Інтерес до власної історії (очевидно, не менш складної та драматичної за українську) у поляків виник не так давно, буквально протягом останніх 20 років. Проте зараз і окремий телевізійний канал, і низка журналів, і великі наклади книжок на історичну тему та низка фільмів, присвячених резонансним подіям минулого (про "Волинь" в Україні багато чули, але мало хто бачив), підтримують інтерес до історії на високому рівні.

Історія, як говорять, це ідеологія, що спрямована вглиб, і

Качинський невипадково не залишає Україні вибору – нашій країні потрібно активніше формувати власну історичну політику.

На жаль, позиція значної частини польської еліти практично бере Україну в лещата, адже зі сходу нас підтискає Росія, яка не лише сконцентрувала у своїх архівах переважну більшість важливих документів про українську історію останніх століть, але й активно перетягує на свій бік історичних персонажів. Звісно, з власною метою.

Проте спорудження та встановлення пам’ятника київському князю Володимиру в охоронній зоні ЮНЕСКО біля Кремля переконливо свідчить: команда Путіна добре усвідомлює значення історичних знань та має неабиякі навички у маніпулюванні ними.

Дії вандалів на польських могилах вкупі зі знищенням музею-криївки УПА у Львівській області виглядають як цілеспрямовані провокації з чітко визначеною метою – ускладнити польсько-українські взаємини.

Є важливий момент, про який часто забувають вітчизняні політики у запалі пошуку винних та шляхів виходу з ситуації, що склалася.

Україну оточують держави з помітними імперськими рудиментами в їхній внутрішній політиці, і це не лише Росія та Польща, але й Угорщина, і Туреччина.

Для них експансіоністська політика – значною мірою традиція, тоді як Україна має дефіцит державності в минулому. Тому їй потрібно цілеспрямовано змінюватися вже сьогодні, доводячи, що Україна – не вигадана держава.

Очевидно, що у відносинах з Росією подібні дії передбачають не лише судові процеси у боротьбі за скіфське золото, але й максимально оперативне та переконливе пояснення мільйонам громадян, якими були відносини Україна – Росія у останні три століття, з прикладами та аналогіями. У польсько-українських взаєминах – інтенсифікація спільного пошуку провокаторів та вихід на спільне дослідження складних моментів спільної історії.

Важливо пам’ятати, що польсько-український кейс – не унікальний, Європу в цілому можна назвати переповненою суперечностями на історичному грунті.

Зрештою, про головне – про популяризацію історії в Україні.

Успіх історичних провокацій наших сусідів залежить в першу чергу від рівня обізнаності українців.

Добру справу здійснює об’єднання науковців "Лікбез", яке випустило 10 томів "Історії без цензури" та долучилося до написання й випуску "Історії українського війська". Ще більше потрібні популярні, цікаві розповіді про важливі та героїчні сторінки історії українського народу, який виборов власну державність та нині відстоює її у боях на Донбасі.

Це і комікси, і комп’ютерні ігри, і популярна література "легкого жанру" – шляхи жерців Кліо до співгромадян мають бути різноманітними та викликати постійний інтерес.

Єдине, чого варто уникнути – меншовартості та невпевненості у власних силах. Українці довели, що спроможні захистити свою незалежність, але потребують випромінювання слави пращурів на власні сьогоднішні досягнення.

Автор: Євген Магда,

політолог, доцент НТУУ КПІ імені Ігоря Сікорського

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають виключно точку зору автора