Президент Порошенко заявив про наміри провести референдум з приєднання України до Північноатлантичного альянсу.

"Я враховую думку населення України. Чотири роки тому лише 16% виступали за членство України в НАТО. Тепер таких 54%", - пояснив він одному з німецьких видань.

Незрозуміло, на яке опитування посилається Порошенко. Провідні українські соціологічні служби показують підтримку вступу до Альянсу на рівні все ще дещо меншому за 50%.

Приміром, "Рейтинг" наприкінці року повідомляв про 47% підтримки, а КМІС у жовтні - навіть про 39%. При цьому значно вища підтримка серед тих, хто визначився і заявляє про готовність прийти на умовний референдум: у того ж КМІСу це 56%, а опитування "Демініціатив" та Центру Разумкова в грудні показало навіть 71%.

Однак ключова проблема заяви президента - не в суперечливій соціології.

На жаль, питання вступу до НАТО та відповідного референдуму давно вже стали для наших політиків предметом спекуляцій чи політтехнологій. Інколи - безвідповідальних та нелогічних заяв.

У час між Помаранчевою революцією та президентством Януковича референдуму з приєднання до НАТО активно добивалися промосковські діячі - зокрема, Віктор Медведчук та лідер українських комуністів Петро Симоненко.

Інтерес Кремля був очевидний. Підтримка Альянсу справді була тоді надзвичайно низькою, тому цілком передбачуваний результат референдуму мав би потужний антинатовський ефект. 2006 року противники НАТО навіть зібрали понад чотири мільйони підписів за проведення всенародного голосування. 2009-го Медведчук виграв суд, який зобов'язав тодішнього президента Віктора Ющенка провести такий референдум - а Петро Симоненко "пробивав" у парламенті відповідну постанову.

До слова, зараз саме через механізм референдуму намагаються запобігти вступу до НАТО Чорногорії.

Під час президентських виборів навесні 2014-го тему референдуму взяла на озброєння Юлія Тимошенко - розраховуючи, що на тлі розгортання російської агресії це додасть їй відсотків. Це та сама Тимошенко, яка за буття прем’єр-міністром у 2008 році всіляко противилася підписанню листа до НАТО з проханням надати Україні План дій з набуття членства, ведучи свою гру з Путіним та Партією регіонів.

Тепер до компанії "референдумістів" приєднується Петро Порошенко.

Однак якщо Медведчук з Тимошенко мали чіткі та логічні цілі й мотиви, то анонсування референдуму зі вступу до НАТО теперішнім президентом незрозуміле.

Але оскільки Порошенко оголосив про такі плани, до нього виникає низка запитань.

Найперше - який сенс у референдумі про вступ до НАТО, якщо Україна досі офіційно не задекларувала бажання вступити до Альянсу? Адже, відмовившись 2014 року від позаблоковості та сказавши таким чином "а", Київ так і не спромігся сказати "б" і чітко заявити, що Україна йде до членства в Альянсі.  

"Досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства в організації", - лише таке гібридне формулювання містять закони "Про основи національної безпеки України" та "Про засади внутрішньої і зовнішньої політики". Формула, про яку кажуть "ні вашим - ні нашим".

Тому друге: якщо президент планує провести референдум, "враховуючи думку населення", то чому б йому не врахувати цю думку й не зафіксувати в законодавстві вступ до Альянсу як мету, якої прагне Україна?

Третє. Навіть якби питання приєднання до НАТО стояло в практичній площині, референдум не був би обов’язковим. Приєднання до цієї організації не вимагає змін до Конституції України, оскільки не обмежує суверенітет держави: Північноатлантичний альянс є міждержавною організацією. В договорі НАТО вимоги про референдум також немає. Наприклад, з країн колишнього соціалістичного блоку лише Угорщина 1997 року та Словенія 2003-го провели консультативні референдуми про вступ до НАТО - вже перед підписанням відповідних протоколів.

Четверте. Теоретично, референдум "без вступу" міг би мати зрозумілий політичний сенс - приміром, таке голосування провела Грузія у січні 2008 року. Це було за кілька місяців до Бухарестського саміту НАТО, на якому вона - як і Україна - прагнула отримати План дій з набуття членства. Отже, референдум, на якому 77% грузинів підтримали вступ до Альянсу, був логічним.

Щоправда, це тоді не допомогло - і Грузії, й Україні відмовили.

Цілком можливо, колись необхідність у такому консультативному референдумі виникне і в Україні.

Однак сьогодні важко уявити, коли і якою саме ця потреба може бути - з причин як внутрішніх, так і зовнішніх.

Та й Порошенко як президент має та надалі матиме багато можливостей просувати Україну в НАТО без референдуму. Справді сприятливі суспільні настрої й, відповідно, карт-бланш для цього уже наявні.

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають виключно точку зору автора