Присвячена пам’яті міністра оборони БНР Кіпріана Кондратовича конференція "Білорусь та регіон", яку провів у Мінську Belarus Security Blog, дала змогу почути компетентні думки про перспективи розвитку міжнародних відносин нашого північно-західного сусіда та замислитися про перспективи розвитку українсько-білоруських відносин у загальноєвропейському контексті.

Необхідна диспозиція

Протягом останніх років Олександр Лукашенко легко поступився малоприємним званням "останнього диктатора Європи" та намагається розширити зовнішньополітичний простір для маневру.

Складно стверджувати, що в цьому питанні президент Білорусі досяг великих успіхів. Проте зумів перетворити Мінськ на майданчик для переговорів про врегулювання на Донбасі та продовжує загравати з незначним за кількістю прошарком національно свідомих громадян Білорусі.

Але повернемося до висновків, що звучали під час конференції. Якщо представник ПІР-центру Вадим Козюлін потішив учасників тезами про "успішні гуманітарні операції Росії у Сирії" та "коли Білорусь дійде до ЄС, її там чекатиме Росія", відомий аналітик Олександр Ситін був набагато поміркованіший у своїх оцінках.

Він скептично ставиться до перспективи військового втручання Росії у білоруські справи, проте не вважає, що Кремль легко випустить Білорусь з власних геополітичних обіймів. Білоруські учасники конференції Юрій Царик та Олександр Алєсін загалом поділяють цю думку, цілком реалістично описуючи взаємини Мінська та Москви на сучасному етапі. Їхня думка:

попри помітне охолодження відносин між Мінськом та Москвою, вони залишаються потрібними один одному.

До речі, наприкінці лютого Лукашенко кілька днів перебував у власній резиденції в Сочі, очікуючи на зустріч із Путіним, проте не дочекався.

Криза стратегічного партнерства Росії та Білорусі посилюється за рахунок того факту, що російські медіа посідають у сусідній республіці домінуючі позиції. Зрозуміло, що вони не мають можливості для безпосередньої жорсткої критики Лукашенка (хоча свого часу фільми про "Хресного батьку" мали неабиякий резонанс), проте впливати на формування суспільної думки можуть вельми активно.

Затримання наприкінці минулого року трьох активних дописувачів сайту "Регнум", які ставили під сумнів необхідність білоруської державності, не повинне вводити в оману.

Відносини між Білоруссю та ЄС, на думку польських аналітиків Каміля Клисінського та Анни-Марії Динер, навряд чи можуть на сучасному етапі пережити масштабний ренесанс. Євросоюз має низку інших нагальних проблем, які необхідно вирішувати, а Білорусь не зможе стрибнути вище голови у питанні дотримання демократичних прав та свобод.

Це не означає, що Мінськ та Брюссель відвернуться один від одного, проте до дружніх обіймів досить далеко.

Сусіди – так, друзі – ні

Розумінню особливостей українсько-білоруських відносин сприятиме один факт: у липні 1994 року Леонід Кучма та Олександр Лукашенко стали президентами України та Білорусі відповідно.

З того часу Леонід Данилович встиг відбути два президентських терміни, піти на пенсію та їздить до Мінська працювати у Тристоронній контактній групі. Олександр Лукашенко залишається незмінним керівником своєї держави.

За цей час наші країни припустилися багатьох невимушених помилок. Чого тільки варта, наприклад, декларація про демократизацію Куби та Білорусі, оприлюднена навесні 2005 року Джорджем Бушем-молодшим та Віктором Ющенко.

Або неспроможність наших держав скоординувати свої зусилля у формуванні єдиної транзитної позиції щодо російських енергоресурсів. Нині боротися за неї запізно.

Ще один прикрий факт: Україна не має переконливої історії успіху, яку можна транслювати на Білорусь в якості унікальної політичної пропозиції.

Інакше кажучи, Київ не має підстав сказати Мінську "роби як я". Тому українсько-білоруські відносини мають визначатися не сентиментальними меседжами про "братні народи", від яких помітно відгонить ідеологією "старшого російського брата", а насамперед прагматичним характером.

Україні доведеться навчитися сприймати Білорусь як інші сусідні європейські держави, за тієї лише відмінності, що українці та білоруси у прямому сенсі цього слова розуміють одне одного без перекладача. Допомога з боку РБ у критичні для України моменти 2014 року лише підтверджує цей факт.

Справді, непублічні прояви співпраці у військово-технічній сфері менш відомі за публічні голосування білоруської делегації з "кримських питань" у Генасамблеї ООН.

Проте очікувати інших було б, як мінімум, наївно: Україна та Білорусь за всіма формальними ознаками сьогодні перебувають на протилежних полюсах пострадянського простору. Якщо наша держава декларує європейську та євроатлантичну інтеграцію, то Білорусь входить до Євразійського союзу та ОДКБ.

І ця ситуація, до речі, не викликає занепокоєння у переважної більшості населення Білорусі. Схоже, нам потрібна книжка "Білорусь – не Україна", спроможна наголосити на відмінностях між нашими країнами. Маємо максимально чітко сформулювати:

Україна не зацікавлена у посиленні в Білорусі російських позицій і має передавати тій досвід протистояння гібридному тиску з боку Кремля.

Зокрема, необхідно якомога активніше позбавлятися російських інформаційних "крижинок" в очах українців та білорусів, адже між нашими державами бракує прямих комунікаційних каналів.

Їх оперативна побудова шляхом розвитку молодіжних, гуманітарних, наукових контактів, забезпечення прес-турів представників українських та білоруських медіа мають не лише змінити на краще сприйняття ситуації у сусідніх країнах, але й сприяти зміцненню безпеки в Європі.

P.S. 6 березня на білоруському державному телебаченні було продемонстровано пропагандистський фільм "Дзвінок другу", в якому поливають брудом представників тамтешньої опозиції та використовують російські пропагандистські штампи щодо України.

Складно уявити, що це було зроблено без відома Лукашенка… 

Автор: Євген Магда,

політолог, доцент НТУУ КПІ імені Ігоря Сікорського

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають виключно точку зору автора