В Україні вистачає зараз тривожних подій і тенденцій, що в тій чи іншій мірі загрожують її перспективам.

Минула історія зі скаженим протисканням в аудитори НАБУ зручного для влади Найджела Брауна свідчить, що ми близькі до ще одного, дуже недоброго процесу: відкритого спротиву європейській інтеграції.

На додаток до війни, посилення еміграційних настроїв, засилля агентів російського впливу, масштабної корупції та купи інших проблем.

Підтвердження цієї загрозливої тенденції маємо мало не щодня і без "браунгейту".

Ненависть до проєвропейських громадських організацій втілюється в абсурдні плани з перетворенню у суб'єктів електронного декларування активістів, які протидіють корупції. Без будь-якої нормальної антикорупційної логіки, адже тут не йдеться про українські бюджетні кошти. Подібну помсту легко можна було б уявити в Україні часів Януковича, в сучасній Росії чи Білорусі – але аж ніяк не в тій Україні, за яку стояла Революція гідності.

Президент Порошенко повертає в раду важливий євроінтеграційний закон - Про службу в органах місцевого самоврядування. Парламент ухвалив його в лютому, закон підтримало тоді представництво ЄС, а до роботи над ним було залучено європейських експертів. 

Після його прийняття всі дружно розповідали, який це великий крок у напрямку Європи – виходить, крок поки що не відбувся. Можливо, це справді робочий момент і президент хоче вдосконалити закон,  однак в умовах розвитку антиєвропейських тенденцій виникають підозри в  залаштункових маневрах.

Не можна сказати, що відбувається щось неочікуване.

Рано чи пізно інтереси тих, хто вважає себе господарями країни, мали би увійти у відкритий конфлікт із ними ж узятими євроінтеграційними зобов’язаннями.

Дійти межі, за якою їм загрожують фінансові "збитки" – тобто зменшуються або втрачаються особисті вигоди від перебування при владі. Або виникають загрози кримінальних переслідувань у майбутньому. Безперечно, справа Насірова стала тривожним дзвінком для дуже багатьох.

Очевидна спроба взяти під вплив ключову антикорупційну інституцію (а після цього ще й поставити в стійло антикорупційний громадський рух) – це чи не найяскравіше після Революції гідності свідчення спротиву проєвропейським перетворенням з боку тих, хто ухвалює рішення в країні.

Внутрішнє несприйняття реформ вивергнулося назовні, стало першим настільки відвертим та нахабним викликом суспільству з його високим рівнем підтримки європейського шляху розвитку. А також недвозначним жестом західним партнерам.

Антиєвропейська афера з Брауном не пройшла. Хоча немає і впевненості в тому, що в той чи інший спосіб не повториться.

Звичайно, вперте небажання виконувати євроінтеграційні зобов’язання пореволюційна влада демонструвала й раніше.

Згадати хоча би, з якими скандалами йшло виконання Плану дій з візової лібералізації. Як вирували пристрасті довкола антидискримінаційної поправки до Кодексу законів про працю, ухвалення законів про електронне декларування та спецконфіскацію, боротьби за незалежність антикорупційних органів ще на етапі їх створення.

Влада постійно опиралася, але під натиском ЄС та громадськості здавала таки позиції.

Тривожним сигналом про нову реальність стало ветування президентом Порошенком восени 2016-го двох важливих для суспільства, але фінансово невигідних великому бізнесу екологічних євроінтеграційних законів. Брюссель з його вимогами та нагадуваннями про зобов’язання в рамках асоціації було відверто послано.

Ще раніше Київ відверто порушив Угоду про асоціацію, запровадивши мораторій на експорт лісу.

На жаль, ЄС все це проковтнув. І це при тому, що належна реакція на поступове сповзання Києва до відкритого спротиву проєвропейським реформам дуже важлива.

Інакше будуть наступні "браунгейти". Більше того,

якщо ЄС відбуватиметься "стурбованостями" та "занепокоєнням", тоді сам стане співучасником саботажу євроінтеграційних перетворень в Україні.

Досить уже завуальованих натяків на проблеми та публічних реверансів про "неймовірні успіхи в реформах", які лише заохочують Київ до ще більшої нахабності.

І вже зовсім нелогічним є надання Євросоюзом чергових 600 мільйонів євро кредиту. При тому, що з виконанням Києвом визначених для цього умов Брюссель було грубо проігноровано.

Ще одне – подальша надмірна толерантність Євросоюзу стосовно противників єврореформ результату не досягне, однак може погіршити імідж ЄС в очах українського суспільства. Тоді як дедалі важливішим – а насправді незамінним – стає поєднання їхніх зусиль, що вже не раз доводило свою ефективність.

Тим більше, що варто очікувати серйозного спротиву євроінтеграції в інших ключових і особливо цінних для влади напрямках.

Наприклад, в реформуванні "високодохідного" сектора енергетики, де Євросоюз вимагає прозорості та реалізацію закону про НКРЕ.

Уже давно є і далі триватиме опір реформі виборчого законодавства – запровадженню відкритих виборчих списків. Адже взяти під контроль антикорупційні органи не досить – аби й далі користуватися благами перебування при владі, треба забезпечити собі безпроблемне переобрання.

Обов’язково слід очікувати маневрів довкола створення антикорупційного суду – ще одної критично важливої інституції.

Зрештою, вже зараз маємо фактичний провал із виконанням Угоди про асоціацію.

Торік в українське законодавство повністю імплементовано 23 директиви ЄС із запланованих 126.

Можна не підписати угоду, як це зробив Янукович – а можна підписати і не виконувати її та інші євроінтеграційні зобов’язання. Результат буде співмірний.

Бажаний для тих, хто очолює таку стійку і вигідну систему – але катастрофічний для країни та суспільства.

На жаль, боротьба за європейське майбутнє України знову набуває форми, притаманній їй до Революції гідності. А саме – подолання дедалі відвертішого опору системи, лише з іншими людьми на її верхівці.

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають виключно точку зору автора