Щойно ми, здавалось би, звикли до факту, що у Росії є військовий потенціал, який не може ігнорувати жодна держава світу, включно із США...

Щойно ми побачили нехай трохи кумедний, але російський авіаносець, послухали три роки лекцій про "смєющієся іскандери" та надсучасні російські засоби протиповітряної оборони...

Щойно здалося, що з цією бідою треба вчитися якось жити і виживати...

І тут прилетіли "Томагавки", які нібито не потрапили в ціль. А за ними прилетів Тіллерсон.

Ще донедавна вважали, що Тіллерсон нібито настільки проросійський, що навіть має орден "Дружби народів" з рук особисто Путіна. Але...

Супердержави не приймають у себе міністрів закордонних справ країн, які щойно завдали по них чи по їхніх інтересах ракетного удару.

Цього не роблять навіть не супердержави, якщо у них є почуття гордості.

Супердержави не дозволяють іноземним міністрам закордонних справ на своїй території виставляти публічний ультиматум: ви там почухайтесь і вирішуйте, з ким ви – з Сирією чи з США?

І хоча це технічно трошки складніше, але навіть публічно дискутувати тему – чи ви нас обманули щодо сирійської хімічної зброї, чи просто некомпетентні (некомпетентні дурні – так не прозвучало, але читалось) – цього теж супердержави не повинні дозволяти з собою робити.

18 років тому був схожий епізод в історії РФ. Коли НАТО розпочало бомбардування Югославії, російський прем’єр Євгеній Примаков летів до Вашингтона. Над Атлантикою він розвернув літак і повернувся до Москви, демонструючи, що після застосування сили проти російського союзника Югославії йому немає про що говорити з США.

А тепер силу (бомбардування) застосовано не лише проти іншого союзника Росії – Сирії, але фактично і проти самої Росії, чиї військові допомагають сирійській армії.

Російська політична традиція і імідж Путіна мали би примусити їх скасувати візит.

Але нинішня реакція РФ на ракетну атаку виявилася просто безсилою злобою. Адже ракети таки потрапили в ціль, і Росія нічого цьому не змогла протиставити.

Кілька днів тому в ефірі "П'ятого каналу" в студії дискутували з Іллею Новіковим, який зауважив, що це все дурниці, бо Путін пояснить росіянам все інакше. Я не втримався і у відповідь зауважив, що росіяни традиційно схильні перебільшувати значення того, що їм пояснює Путін, і що вони з різного приводу думають.

Адже нинішню ситуацію з "супердержавою на розкарачках" бачать усі інші.

І не лише українці, яких це надихатиме ще більше і сильніше звільняти Батьківщину від росіян. Це бачать не лише європейці, які і так вже, схоже, зробили не лише висновки, що таке Росія, але і склали плани, що з нею робити.

Але бачать це навіть казахи, білоруси і вірмени. Тобто усі.

Путін блефує. В міжнародних відносинах він поводить себе як дворовий чи шкільний бузило – чіпляється, пресує, вдає із себе крутого. Але варто проявити проти нього реальну силу або не дай Бог після чиєїсь відсічі у нього з носа капне кров – і стає зрозуміло, що це лише жалюгідне закомплексоване створіння.

І якщо Путін і росіяни не здатні чи не хочуть бачити сумну правду про себе – що економічно та технологічно вони нікчемні, а у військовому плані можуть бути сильними, лише доки це не обходить американців, – то це лише зробить їх майбутнє складнішим.

Ну, і нехай.

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають виключно точку зору автора