Коли результат битви не є очевидним, кожна зі сторін оголошує про свою перемогу.

Те саме сталося і в Гаазі: наказ Міжнародного Суду ООН і Росія, і Україна записали у свій актив.

Тож з’ясуймо, що сталося насправді, з урахуванням завдань, які ставила перед собою кожна зі сторін.

Завдання-максимум

Усі розуміли, що будь-які серйозні тимчасові заходи Росія, швидше за все, виконувати не буде. Тому перша задача була – накласти якомога суворіші обмеження на РФ.

Надалі це дозволило б створювати у справі атмосферу постійних порушень з російської сторони.

Друге, чого хотіла добитися Україна – переконати Суд внести в наказ якісь корисні позиції, на які можна буде посилатися в подальшому процесі як на вже "майже встановлені" факти, обставини і судження.

Програма-максимум для Росії була, звичайно, відхилити заяву України, подібно до того, як в рамках провадження за тимчасовими заходами були відхилені заяви тодішньої Югославії (згодом – Сербії і Чорногорії) проти низки країн-членів НАТО у справах Legality of the Use of Force, ініційованих в 1999 році. Белград вирішив оскаржити в Гаазі бомбардування з боку США і країн-союзників (саме цю тактику, до речі, Україні пропонує ряд політиків, яких обурює, що в скарзі України не згадується російська агресія).

Ідеальним варіантом для Москви було б відхилення заяви України як такої, що явно не підлягає розгляду (strike-out), на зразок справ "Югославія проти США" і "...проти Іспанії". Тоді Суд відхилив і запит на тимчасові заходи, і саму скаргу Белграда, констатувавши "явну відсутність юрисдикції".

Однак українська скарга не схожа на югославську. Шансів на повторення того сценарію було явно замало.

На "другій лінії захисту" – у разі, якщо попередня юрисдикція все ж буде визнана, – Росії було необхідно зробити заходи якомога легшими і бажано двосторонніми. Ну і зрозуміло, що також було б непогано закласти в наказ якісь корисні у подальшому  позиції.

Що вийшло у кожної зі сторін?

Сам по собі той факт, що Суд попередньо визнав юрисдикцію у справі, навряд чи варто вважати великим досягненням. Це ще не остаточне рішення щодо юрисдикції, і на цьому етапі Україна отримала б відмову тільки в уже зовсім явному випадку.

У широковідомій справі "Грузія проти Росії" Суд теж попередньо визнав юрисдикцію prima facie (на стадії забезпечувальних заходів), але це не завадило йому через півтора року розібратися детальніше і відмовити Тбілісі саме з причини відсутності юрисдикції.

Однозначною перемогою України варто вважати положення про представницькі органи спільноти кримських татар, у тому числі про Меджлісі.

Навряд чи Росія піде на скасування власного рішення Верховного суду, особливо у світлі останніх змін у російському законодавстві, які дозволили Конституційному суду РФ відмовляти у виконанні рішень ЄСПЛ. Зобов'язання щодо забезпечення доступності освіти українською мовою досить розпливчасте, щоб його можна було якимось чином чітко використовувати.

Що ж стосується зобов'язання не погіршувати спір, то це двосічна зброя, яка буде більш корисна тій стороні, яка зможе підвести доказову базу під порушення з іншого боку. Хочеться вірити, що у нас це вийде краще.

Нюанси наказу

Давайте розберемося, яка зі сторін досягла більше успіхів у тому, щоб розставити по тексту наказу "маяки" на майбутнє.

Одразу помітна надзвичайна лаконічність наказу Суду. Приблизно 80% тексту складає просто виклад позицій і вимог сторін, а також цитати з конвенцій. Це означає, що Суд доклав усіх можливих зусиль, щоб уникнути будь-яких висловлювань по суті спору, крім абсолютно необхідних для цього наказу.

На жаль, єдина чітка позиція на майбутнє, яку Суд дозволив собі висловити, не на користь України.

В рамках дискусії з Конвенції про фінансування тероризму Росія висувала аргумент, що ст. 2 Конвенції вимагає, щоб терористичні акти, на які посилається Україна, здійснювалися саме з метою залякування населення або ж примусу уряду чи міжнародної організації до дії або бездіяльності (тобто щоб був наявний елемент цілі).

Крім того, на думку Росії, фінансування тероризму, згідно зі ст. 2 Конвенції, передбачає, що особа повинна або просто мати прямий намір фінансувати теракт, або принаймні знати, що його кошти будуть використані для фінансування теракту (елемент наміру).

Наказ Суду ООН каже, що Україні доведеться доводити елементи цілі та наміру.

Зрозуміло, що така необхідність значно ускладнює позицію України.

Візьмемо, приміром, випадки обстрілу житлових кварталів артилерією сепаратистів. Україні необхідно буде довести, по-перше, що такі обстріли не могли пояснюватися військовими причинами, а були спрямовані саме на залякування населення. По-друге, потрібно буде довести, що особи, які фінансували (забезпечували) сепаратистів, робили це саме з метою обстрілу житлових кварталів, або принаймні знали, що такий обстріл станеться.

Очевидно, що на практиці довести це надзвичайно складно.

Ба більше, поганою ознакою є те, що Суд не визнав нині представлену аргументацію України щодо цього навіть "правдоподібною" (plausible). Це означає, що Суд очікує набагато більш чітких доказів, яких у нас може не виявитися.

Що в підсумку?

В цілому наказ Суду можна назвати швидше бойовою нічиєю. Подібного результату, в принципі, очікувала більшість розумних експертів.

Що стосується подальшого процесу, то, судячи з позиції Суду в рамках тимчасових заходів, можна очікувати, що в подальшому Суд вимагатиме дуже чітких доказів у рамках Конвенції про фінансування тероризму, але більш прихильно поставиться до наших заяв з Конвенції щодо расової дискримінації, особливо якщо вони будуть підкріплені резолюціями міжнародних організацій.

У будь-якому разі, наступного рішення у справі (ймовірно, окремого рішення щодо юрисдикції) варто очікувати, навіть у найкращому випадку, не раніше 2018 року. Загалом же розгляд спору цілком може забрати 3-4 роки, що робить сьогоднішнє прогнозування його результату безпечним заняттям: до того часу, як з’явиться рішення по суті позову, ніхто не згадає, хто і що прогнозував.

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають виключно точку зору автора