Останніми днями багато говорять про візит Петра Порошенка до США і про особливості його зустрічі з американським президентом.

Я не великий знавець того, які знаки Дональда Трампа потрібно враховувати, а які ні (вийшов на ганок / прийняв у кабінеті; зазирнув, коли йшов за сендвічем / провів повноцінну зустріч). Висловлю суб'єктивні враження від того, як тема України звучить в Центрі імені Вудро Вільсона.

Йдеться про потужний think-tank, що фінансується з федерального бюджету, і це в даному випадку важливо.

З усіх виступів, а отже, і досліджень, які стосуються пострадянського простору, дев'ять десятих припадає на Росію, в тому числі і в контексті військового конфлікту з Україною. Решта – розмазана між Україною, Середньою Азією і Закавказзям.

Це непогано, бо, наприклад, аналітика про Білорусь – це взагалі рідкісний птах.

Деякі країни, до речі, дуже розумно просувають себе на дослідницькому рівні. Наприклад, велика корейська корпорація підтримує окрему програму про Південну Корею. Не думаю, що така програма – дуже дороге задоволення.

Але при цьому внутрішня українська проблематика ​​майже повністю представлена українськими експертами та політиками. Минулого тижня технологічно блискучу презентацію (саму тему я не оцінюю) зробила Уляна Супрун.

Це не означає, що немає аналітики, скажімо, на рівні Держдепу. Це означає, що замало академічних досліджень, що мають вихід на політичні рішення.

Водночас на російському векторі – геть інша ситуація. Внутрішнім порядком денним Росії систематично займаються американські та європейські експерти. І, наскільки я розумію, російська, а з нею і радянська тема стають дедалі популярнішими.

Можливо, це одна з відповідей на зростання занепокоєння американців щодо Росії.

Питання про те, чи є Росія на Донбасі, навіть не обговорюється.

Принаймні, я не бачив жодного експерта, який би це заперечував або, скажімо, аргументував законність анексії Криму, хоча книга Олівера Стоуна з Путіним на обкладинці в Barnes & Nobles продається дуже добре. Оцінка самого Путіна – це оцінка опонента, без демонізації чи особливих сентиментів, що обумовлено неспівмірністю ролі США і Росії в світі.

Показово, до речі, що коли йдеться про сучасну Росію, то обговорюються в основному питання політики і військової сфери, а не економіки чи суспільного життя.

Ставлення до України – співчутливо-конструктивне, та емоції Євромайдану давно минули.

Патетичні вигуки відомого і багато разів перекладеного українською історика Тімоті Снайдера про європейський вибір України (я, щоправда, слухаючи його лекцію, не був упевнений, що він зміг би чітко сформулювати, у чому цей вибір полягає) особливого відгуку не зустрічають. Відгук має інформація і бажання обговорювати конкретні речі: реформи, армію, корупцію тощо.

Є досить чітке уявлення про основні проблеми українського суспільства: популізм, олігархічний устрій економіки, відсутність верховенства права.

При цьому деякі наші політики, які вважають, що вміють розмежувати зовнішній і внутрішній порядок денний, експортуючи на Захід одні заяви і декларуючи всередині країни геть інше (в тому числі на рівні конкретних дій), видаються, м'яко кажучи, наївними.

За останні два тижні я, не цікавлячись спеціально, вже двічі чув про необхідність домовлятися з Росією.

Йшлося про те, щоб, можливо, скасовувати/змінювати режим санкцій, але в будь-якому разі шукати оптимальний формат співіснування з тією Росією, яка вона є, а не якою їм хотілося б її бачити.

Перший раз про це говорив вчений, керівник великого центру post-soviet studies, другий раз – політичний аналітик, інтегрований у процес визначення стратегій на пострадянському просторі.

Я не думаю, що це ознака чергового reset у відносинах Росії та США.

Але варто враховувати, що американська академічна спільнота більшою мірою орієнтована на цінності, ніж американський політикум загалом. Тому подібні сигнали важливі для розуміння того, як "вони" бачать "нас", а також Росію, війну на сході України і роль США в регіоні в умовах, коли адміністрація президента США декларує "America first", тобто пріоритет внутрішньої політики, і принцип "реалізму" у зовнішній політиці.

Автор: Дмитро Вовк,

кандидат юридичних наук, запрошений дослідник Міжнародного центру для вчених імені Вудро Вільсона (Вашингтон, США)

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають виключно точку зору автора