Близькосхідна Росія: як Москва опинилася перед вибором у сирійському конфлікті

Є така дивна тенденція, таке сумнівне віяння моди: дедалі більше іноземних держав відправляють свої збройні сили на Близький Схід, здається, зовсім не замислюючись над стратегією виходу.

Звідки така щира віра в успішну реалізацію планів? Невже всі вважають, що їхнім генералам вдасться все залагодити? Або сподіваються на силу, здатну змінити правила гри, на якогось "бога з машини", який, немов у античній трагедії, раптово, але все ж не зовсім несподівано знайде рішення проблем?

Але саме та сила, яка небезпідставно застерігала західні держави від авантюр і говорила, що треба "пам'ятати про відповідальність", ось уже два роки сподівається на успішний результат для себе в Сирії.

Виникає підозра, що Росія втрутилася в сирійські події без стратегії виходу.

Посланці Кремля випромінюють впевненість у власних силах.

На відміну від Заходу, позиція Росії на Близькому Сході має сприйматися такою, якою її хотіла б бачити сама Росія: прагматичною, тверезою, а якщо необхідно, жорсткою, але перш за все – стратегічною з точки зору дій і орієнтованої на інтереси.

Але якщо росіяни і розуміються на якомусь мистецтві, то це мистецтво оповідача: будь-яка імпровізація, будь-яка швидка реакція, виправлення будь-яких помилок – усе це переписується постфактум як окремі частини єдиного цілого, когерентної стратегії. Стратегії, яка стає видимою, лише коли опір інших втрачає сенс, а перемога Росії забезпечена.

До 2015 року, напередодні військового втручання РФ, більшість західних дипломатів і експертів не визнавали за росіянами ані готовності до ризику, ані волі взяти на себе роль лідера. Всі задовольнялися тим, що розглядали Росію наче якийсь "спойлер". Тим часом Кремль перетворився на Близькому Сході на формуючу силу, яка, якщо судити за її можливостями, вкладає туди досить багато зусиль.

Це випливає не лише з рішення Путіна перетворити Близький Схід на ключовий регіон "проекції російської сили". Роль Росії стала вагомішою, бо інші конкуруючі сили або нейтралізують одна одну, або, як США, самі вийшли з гри.

Тим часом Москва, схоже, всерйоз взялася за пошук політичного вирішення ситуації в Сирії.

Інше питання, на яких умовах.

Адже росіяни мають сумніви щодо перспектив успіху Асада, який дозволив би йому відновити співвідношення сил, що існувало до 2011 року. Вони на власні очі бачать, що ця країна і її населення за час, що минув, змінилися.

Ініційований росіянами процес в Астані, тобто спроба разом із Туреччиною та Іраном досягти згоди щодо принципів перемир'я і гарантій його дотримання, в певний період справляв враження сигналу лиха з боку Москви.

Поки стратегія Росії полягала в тому, щоб зривати плани інших, її втілення було простою справою. Це гра з нульовою сумою. Але Росія не може більше собі такого дозволити – ані з точки зору власних амбіцій, ані з точки зору вкладених інвестицій.

Навесні 2016 року Путін заявив про успішне завершення місії в Сирії. Але збройні сили Росії все ще присутні в цій країні – а тим часом перед ними тепер інші виклики, запити зараз вищі.

Тоді, на думку самої Росії, їй вдалося запобігти поваленню Асада.

Крім того, Росія змогла дати поштовх розвитку власної військової промисловості, уникла загрози для її домінуючої ролі як експортера природного газу і знову на рівних вступила в переговори з США з питань світової політики. І все це без поступок в Україні або в Криму, а до того ж ще й без великих матеріальних або людських втрат.

Однак дивно, що керівництво Росії не підкреслює ще два мотиви своїх дій: восени 2015 року росіяни, можливо, запобігли ще одній гуманітарній катастрофі. Угруповання бойовиків-салафітів у провінціях Ідліб і Хама маршем просувалися в бік поселень алавітів на узбережжі навколо Латакії. Алавітами, яких сприймали як відданих режиму невірних, розраховувати на милість не доводилося.

Їм би довелося тисячами рятуватися, тікаючи до Лівану або до Середземного моря. Військові-алавіти, можливо, навіть пішли б з околиць Дамаска, за які вже тоді точилися запеклі бої, щоб захистити свою батьківщину.

На певний час Росії вдалося захистити не тільки режим, але й ті меншини, захист яких раніше мало кого турбував.

Хоча те, що втручання Росії запобігло цій гуманітарній катастрофі, яку майже не помічали на Заході, все ж не зменшує її відповідальності за інші гуманітарні катастрофи: загибель і вигнання цивільного населення, які в інших місцях відбувалися з дозволу Росії або навіть за її активної участі.

Крім того, Росія запобігла ще одному зіткненню: без втручання РФ у 2015 році ця роль дісталася б Ірану. Тоді б Іран не обмежився використанням добровольців-бойовиків під наглядом своїх військових радників, а, можливо, втрутився б у хід подій регулярними військами. Це поставило б Саудівську Аравію перед вибором: або розв'язати війну проти Ірану, або просто спостерігати за тим, що відбувається, і втратити роль провідної сунітської держави.

Це, можливо, пояснює стриманий тон в критиці дій Москви з боку Ер-Ріяда.

Можливо, саудівці навіть підштовхували росіян до вторгнення в Сирію.

Відтепер росіяни активно задіяні всюди, де це можливо: в Іраку, з курдами, в країнах Перської затоки, Єгипті, Лівії, Алжирі, а віднедавна знову цікавляться навіть Західною Сахарою.

Раніше Росія могла підпорядковувати свою політику на Близькому Сході стратегічній меті – утримування ціни на нафту на рівні вище $50. Та реалії ускладнилися. У деяких державах регіону Росія вже сприймається як регіональна близькосхідна сила, яка, на відміну від США, прийшла, щоб залишитися.

Перед Росією постала необхідність ухвалити стратегічне рішення. Вона може добитися кадрового оновлення в Сирії і тим самим почати зміни. Для цього росіянам потрібна частина населення, яка хоче зберегти і змінити Сирію як державу, і робити це без зброї в руках. Потрібні ті сирійці, хто пристрасно бажає не тільки закінчення війни, а й кінця існуючого режиму насильства.

Тому Росії незабаром доведеться вирішити: чи бажає вона формувати Сирію і брати на себе відповідальність за безпеку її населення, чи все ж таки обирає якомога швидше знайти стратегію власного виходу з цього конфлікту.

Автор: Даніель Герлах,

головний редактор журналу Zenith,
співзасновник і головний редактор німецького видавництва Levante

Стаття вперше оприлюднена на сайті IPG і публікується з дозволу правовласника, з редакційними скороченнями

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають виключно точку зору автора