Дев'ятнадцятий саміт Україна-ЄС пройшов не за планом. Тобто, не за українським планом.

Саміт, який мав увінчати ключові досягнення України на шляху європейської інтеграції за останні як мінімум 10 років – запровадження безвізового режиму з ЄС та завершення ратифікації Угоди про асоціацію – залишив по собі гіркий присмак.

Тоді "Європейська правда" обурилася: "ЄС колись має зрозуміти: європейський вибір – це НАШ ВИБІР. … Лишається сподіватися, що нинішня ситуація показала нашим європейським друзям: є речі, які неприпустимо ставити  під питання". "Дякуємо за все, європейські друзі. Це було дуже важливо для нас. Далі спробуємо самі" - прокоментував послаблення вимог щодо створення антикорупційного суду один український активіст.

"Нацiональнi iнтереси України потребують утвердження України як впливової європейської держави, повноправного члена ЄС". Це – не цитата президента чи віце-прем'єра з минулого тижня. Це – фрагмент документу під назвою "Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу", затвердженого ще у червні 1998 року – майже двадцять років тому. Наша європейська мрія має історію і ми залишаємося їй вірні.

Коли пристрасті трошки вщухли, з'являється можливість для рефлексії – а що, в сухому залишку, дав Україні цей саміт? Який його головний урок?

Я думаю, передусім цей саміт допоміг нам самим визначитися з термінами. Що ми маємо на увазі, коли говоримо про власний європейський вибір?

Тут на думку спадає аналогія: чи можна усе одно одружитися, якщо один з пари цього не хоче? Ясна річ, ні.

Однак чутливий до логічних зв'язків читач зрозуміє, що для україно-євросоюзівських відносин це невдала метафора. Тож навряд ми маємо на увазі печатку у паспорті – формальне членство. Скоріше, нам йдеться про те, що асоціюється з членством у ЄС, - стандарти життя, усе найкраще, що є в Європейському Союзі і що ми мріємо мати у себе вдома.

Членство – це скоріше "ознака якості", складання кваліфікаційного іспиту, зрештою, підтвердження нашої цивілізаційної приналежності. Це дуже важливі речі, однак ще важливіше – побудова Європейського Союзу у себе вдома, не де-юре, а де-факто.

Приймати чи не приймати Україну до свого складу – суверенне право держав-членів ЄС. Впроваджувати високі стандарти в урядуванні, бізнесі, суспільстві вже сьогодні – це наше суверенне право.

Важливо усвідомити: коли Україна подаватиме заявку на членство у ЄС, сам Євросоюз буде інакшим, аніж тепер. І Україна також.

Тому відсутність підсумкової заяви на саміті – це всього-на-всього результат одного дня, який не варто перебільшувати.

Чим був цей саміт для України – Бухарестом 2008 року, Вільнюсом 2013-го, чимось геть неважливим, чимось, що здасться святом у порівнянні з наступною динамікою, чимось, що зрештою коли-небудь зіграє нам на руку – ми дізнаємося тільки у ретроспективі, тільки з позиції майбутнього.

Те, що ми можемо зрозуміти вже сьогодні, це те, що, процитую тут підсумкову публікацію нашого "Аудиту зовнішньої політики": лозунг Революції гідності "Ніхто, крім нас!" дедалі більше набуває не локального, а цілком міжнародного значення.

Сюди ж – долання менталітету залежності і викорінення залишкових сподівань, що ми можемо розраховувати на будь-кого, крім себе – і у створенні чесних судів, і у вимогливості до чиновників, і у вдосконаленні освіти, і ще у безлічі інших кроків на шляху до побудови держави, про яку ми мріємо. 

Автор: Катерина Зарембо,

експерт Інституту світової політики

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора