Україно-грузинські відносини налічують не одне століття, це унікальне явище в міжнародних відносинах: в різні історичні періоди Україна і Грузія були незалежними державами, перебували частково або повністю в складі різних імперій, знову виборювали незалежність, але в усі часи два народи відчували один до одного щиру симпатію.

Аналізуючи двосторонні відносини, неможливо не брати до уваги політичну фігуру колишнього президента Грузії Міхеіла Саакашвілі, який є активним гравцем в українській політиці, одночасно зберігаючи позиції, хоч і ослаблені, на політичному ландшафті Грузії.

Стан україно-грузинських відносин багато в чому залежить від поведінки Саакашвілі – це факт.

У 2012 році, після того як його партія "Єдиний національний рух" зазнала поразки на парламентських виборах, відносини між Україною і Грузією пішли на спад, цей тренд посилився після закінчення президентських повноважень Саакашвілі восени 2013-го.

Мінімальний рівень двосторонніх відносин припадає на період, коли Саакашвілі працював губернатором Одеської області. Як друг Петра Порошенка і недруг Бідзіни Іванішвілі, він обмежив позитив впливу особистого компонента на динаміку двосторонніх відносин з усіма наслідками, що звідси випливають.

Тепер Саакашвілі опонує правлячим елітам обох держав, тому й візит президента України в Тбілісі став можливий.

Треба відзначити, що фактор особистих відносин ще з часів правління Едуарда Шеварднадзе і Леоніда Кравчука відігравав дуже важливу роль. Це зрозуміло, враховуючи слабкий інституційний розвиток обох держав. Час це змінити.

Тому що пріоритети відносин між країнами повинні визначатися державними інтересами, а не особистими симпатіями керівників. Важливі інститути, а не персоналії. Чи здатні уряди двох країн перейти на новий рівень бачення і політичного мислення – це також мав показати цей візит.

Візит української делегації до Грузії (17-19 липня) відбувся і був успішним, якщо його оцінювати за традиційними стандартами. Це було прогнозовано, адже узгоджені на вищому рівні візити глав держав рідко закінчуються провалами.

Главу української держави чекали в Грузії давно і були раді його приїзду.

Обидва президенти задали дуже хороший емоційний тон, відчувалося, що сторони скучили за спілкуванням і отримали від нього задоволення. Якщо ж підходити до аналізу з позиції високих стандартів, то можна було сподіватися на демонстрацію нових елементів політичного бачення, озвучування проривних ідей і формування механізмів імплементації ухвалених рішень.

Що маємо в результаті візиту?

Президенти підписали Декларацію про формування відносин стратегічного партнерства, ключовою ідеєю якої є заснування Ради стратегічного партнерства високого рівня.

Не зовсім зрозуміло, як вона працюватиме, на якому рівні і з якою періодичністю збиратиметься. Швидше за все, такий невизначений запис став наслідком проблем з узгодженням у Тбілісі – між адміністрацією президента і урядом.

Декларація зробила яснішими кінцеві зовнішньополітичні цілі двох країн, сформульовано тезу про пріоритет євро- та євроатлантичної інтеграції.

Зокрема, в преамбулі документа зазначено: "...поділяючи цілі повної інтеграції до Євросоюзу і НАТО", і тричі в основній частині документа: "...відносини грунтуються на приналежності обох народів до європейського і євроатлантичного простору", "...активізація зусиль в процесі європейської та євроатлантичної інтеграції" і "...в цьому контексті основним завданням є ...їхня повна інтеграція до Європейського союзу і НАТО ".

Грузія неодноразово заявляла, що її кінцевою метою є повноправне членство в Європейському союзі і НАТО. Про мету членства в ЄС завжди відкрито говорила і Україна.

Нещодавно президент Петро Порошенко заявив про актуальність отримання Україною Програми дій щодо членства в НАТО.

Що ж завадило чітко і зрозуміло, як для друзів, так і для недругів, сформувати єдину позицію і відобразити її в декларації?

Чому б в основній частині декларації не записати: "Спільною метою України і Грузії є повноправне членство в Європейському союзі і НАТО. Сторони нададуть одна одній всебічну допомогу для досягнення цієї мети".

Відомо, що обидві країни стоять перед одними і тими самими викликами, протистоять одному противнику, та й друзі в обох держав, за великим рахунком, одні й ті ж. Та попри це, до спільної мети щодо "деокупації" та "європейської і євроатлантичної інтеграції" наші країни йдуть не одним, а паралельними курсами.

Грузія, розірвавши дипломатичні відносини з Росією, намагається домовитися з нею в двосторонньому форматі, при цьому прагне не створювати проблем на міжнародній арені, а Україна, зберігши дипломатичні відносини, чинить тиск на Росію, беручи участь у міжнародних санкціях.

Сторони могли б докласти зусиль і "сісти в один човен", це вимагало б від обох держав тактичних жертв, але принесло б стратегічний сукупний ефект.

З тексту декларації видно, що вони не змогли переконати один одного в цьому. Можливо, такої мети й не було.

Тому в тексті декларації читаємо: "...сторони вважають, що досягнення стратегічних цілей вимагає проведення координованої політики", і далі вісім пунктів, сім з яких в тій чи іншій формі можна зустріти і в інших документах різного рівня.

На один з пунктів варто звернути особливу увагу: "...з метою збереження тиску на Російську Федерацію здійснювати взаємну підтримку в двосторонніх і міжнародних форматах з використанням різних політичних і правових можливостей".

Однак контекст документа і тактична лінія поведінки Грузії не дають змоги побачити, як така координація працюватиме.

Примітно, що питання військового та військово-технічного співробітництва під час зустрічі не отримали належної уваги. Про це говорили президенти в коментарях, особливо Порошенко, але в документах за підсумками візиту це не було відображено.

Наскільки серйозно можна сприймати наміри партнерів щодо розвитку стратегічної співпраці без військового компонента?

Особливо коли обидві держави перебувають у стані війни, Україна – в активній фазі, а Грузія – в пасивній, причому з одним і тим самим противником.

Крім того, недостатньо уваги було приділено питанням координації в процесі імплементації угод про асоціацію з Європейським союзом і відповідного порядку денного щодо демократичних реформ, верховенства права, функціонування ринків тощо. Наскільки серйозно наші європейські партнери сприймуть пункти Декларації про євроінтеграційні прагнення України і Грузії без згадки про головний інструмент з імплементації цих намірів?

Порівняно мало уваги було приділено питанням економічного співробітництва та реалізації регіональних проектів – лише два пункти, або шість рядків у декларації. За останні три роки обсяги торгівлі серйозно скоротилася: на $304 млн, за грузинськими джерелами, і на $295 млн – за українськими.

Самих лише закликів збільшити торговий оборот до $1 млрд замало. У реальному житті підприємці обох країн стикаються з серйозними проблемами, наприклад, слабкістю і некомпетентністю інститутів, дефіцитом відповідальності бюрократії за прийняття або неприйняття рішень.

Бізнес чекає рішень від держави і реальної допомоги. Коли на вищому рівні звучать заяви, що держави зроблять все для розвитку економічного співробітництва, це має підкріплюватися діями чиновників у відповідних міністерствах і відомствах.

У декларації є запис про ГУАМ. Він добре звучить, але акцент поставлений неточно: "Сторони вважають, що досягнення стратегічних цілей вимагає проведення координованої політики, що передбачає... тісну співпрацю в рамках міжнародних і регіональних організацій, особливо в рамках Організації за демократію та економічний розвиток – ГУАМ".

Співпраці двох країн в рамках ГУАМ недостатньо, треба займатися організацією в цілому. Є ще два більш пасивних, з різних причин, партнера – Азербайджан і Молдова. З ними теж треба працювати, разом в України і Грузії це має вийти.

Без особливих зрушень проходить головування Грузії, але ж можна було б організувати саміт – цього року 10 жовтня ініціативи ГУАМ виповнюється 20 років.

Саміт міг би мобілізувати багатьох партнерів ГУАМ (США, Японія, Євросоюз). Чому б не залучити до нього Туреччину або принаймні не запросити президента на саміт в якості гостя? Він би точно приїхав до Грузії, а це дуже цікава нова конфігурація сил у регіоні.

Те, що візит президента України до Грузії відбувся, саме по собі стало успіхом. Однак потенціал двосторонніх відносин дозволяє досягти набагато більшого.

Країни проводять політику, грунтуючись на єдиній системі цінностей і пріоритетів, протистоять одним і тим самим викликам, небезпекам і противникам, а в двосторонніх відносинах немає жодної гострої, нездоланної проблеми.

Крім того, між двома державами склалася вельми нетипова для відносин картина: народи ближчі один до одного і більш міцно дружать, ніж уряди.

Автор: Валерій Чечелашвілі,

старший науковий співробітник Грузинського фонду стратегічних і міжнародних досліджень (GFSIS),

в 1994-1998 роках – посол Грузії в Україні

Стаття вперше розміщена на сайті IPG і публікується з дозволу правовласника, з редакційними скороченнями

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають виключно точку зору автора