Європа активно думає про своє майбутнє. Завершення виборів у ключових державах-членах ЄС дає шанс на реформу ЄС і подолання проблем, що назбиралися за останні роки.

За останні тижні ми почули принаймні три програмні промови щодо майбутнього єдиної Європи: послання Жана-Клода Юнкера про стан Союзу, виступ Терези Мей у Флоренції про місце Британії в Європі після Brexit і, нарешті, програмний виступ президента Франції Еммануеля Макрона у Сорбонні, де він виклав своє бачення подальшого розвитку Європи і Європейського Союзу.

Ангела Меркель вже заявила про підтримку більшості ідей, висловлених Макроном.

Та нас, очевидно, цікавить місце України у цій дискусії.

"ЄС… має можливість відкритися більш широко за кілька років. Тому що Європейський Союз… це Європа, чиї кордони не окреслені", – сказав, зокрема, Макрон у своїй промові.

Чудова формула. Майже омріяне визнання перспективи членства. Утім... вже в наступному абзаці уточнюється, що перспектива вступу до ЄС стосується лише Балканських країн! Макрон додає, що "для цих країн гарантії вступу до ЄС є передумовою для того, щоб вони не повернулися спиною до Європи та не почали рухатися в бік Росії чи Туреччини".

Відсутність згадки в цьому контексті України, яка фізично знаходиться між Росією, Туреччиною і Європейським Союзом, щонайменше насторожує.

Більше того, далі Макрон говорить про Британію і про те, що вона знайде якесь своє місце в оновленому ЄС. Для східноєвропейської України теж мало би знайтися своє місце в ЄС. Але Східна Європа в промові згадана лише кілька разів в історичному контексті – як регіон, де трансформації вже завершилися. А отже, це мало застосовано до українських євроінтеграційних прагнень.

Одночасно Макрон говорить про посилення оборонної політики, міграційної політики, охорони кордону ЄС. Безпосереднім результатом цих політик є посилення контролю на зовнішньому кордоні Євросоюзу, і передусім на кордоні між ЄС і Україною.

А це лише підкреслюватиме, що Україна лишається поза ЄС.

"Кордон" з ЄС буде посилюватися і через інфраструктурну прірву між Україною та східними державами-членами ЄС. Навіть найефективніше використання наявних в Україні коштів не дозволить наздогнати наших західних сусідів, інфраструктура яких живиться з повільного, але глибокого фінансового потоку структурних фондів ЄС.

Такий самий ефект може мати і прискорення економічних реформ всередині ЄС, про які говорили в своїх промовах і Макрон, і Юнкер. Усі держави-члени зацікавлені в них. Старі – бо потребують більшої інтеграції для себе, нові – бо хочуть подолати свою периферійність всередині ЄС.

І якщо проблема периферійності економік держав-членів, віддалених від економічного центру, актуальна для ЄС, то що тоді говорити Україні, яка змагається з подвійною периферійністю по відношенню як до Росії, так і до ЄС. Досить добре це видно в Глобальному індексі конкурентоспроможності. Цього року Україна піднялася в ньому на чотири сходинки, до 81-го місця, але лишається прірва до рівня Росії і Польщі, які розташувалися на сусідніх 38-й і 39-й сходинках.

Тому у відносинах з ЄС нам потрібні не просто зусилля у збільшенні експорту, нам потрібні якісь екстразусилля і екстрапроекти, які усунуть наявні видимі й невидимі кордони.

Що робити?

Україна свідома цієї проблеми.

Пропозиції президента щодо митного союзу між Україною та ЄС, асоціації з Шенгеном, авіаційного простору і цифрового ринку – це спроба зробити стрибок в інтеграції з ЄС. Раціональна і розумна стратегія, хай навіть деякі елементи відверто хибні – або за суттю, або через те, як саме вони реалізуються.

Ідея митного союзу.

Ключова ініціатива президентського послання – проект митного союзу між Україною та ЄС. Ідея надто складна для втілення, з неймовірною кількістю ризиків для торговельної політики і України і ЄС. А на додачу – дуже чутлива в контексті СОТ.

Не дивно, що Єврокомісія під час нещодавнього засідання Комітету асоціації у торговельному складі різко негативно поставилася до цієї ідеї і досить чітко пояснила, чому (так само, як і до ідеї перегляду тексту Угоди про асоціацію).

Але проблема навіть не в негативній реакції ЄС як такій. Якщо того потребує національний інтерес, будь-яку негативну реакцію можна подолати.

Можна навіть переконати Комісію, держави-члени ЄС, європейський бізнес, членів СОТ (у тому числі Росію), які вимагатимуть компенсації від підняття тарифу Україною до рівня тарифу ЄС.

Проблема в тому, що ми можемо витратити безліч зусиль і часу заради де-факто неіснуючих переваг.

Навіть у дослідженні єдиного існуючого митного союзу – між ЄС і Туреччиною – спеціалісти Світового банку визначили лише зовсім незначну перевагу впливу на торгівлю у режимі "митного союзу" над торгівлею у форматі "зона вільної торгівлі". І пов’язане це не стільки з митами (які повністю скасувати все одно поки не вдасться), скільки з правилами походження товарів.

Отже, занадто багато зусиль заради малого результату.

І це при тому, що, вимагаючи нового формату відносин, ми забуваємо про чималі можливості для значної активізації торгівлі, які закладені у чинну Угоду про асоціацію.

По-перше, мету, заради якої керівництво країни вирішило вступати у митний союз, цілком можна досягти, спростивши митні процедури на основі чинних положень Угоди. Інститут уповноважених економічних операторів, приєднання до митних конвенцій ЄС – усе це робить експорт до ЄС комфортнішим і ще простішим.

Це – реальні можливості для надання нового поштовху для економічної інтеграції з ЄС.

Ефект від реалізації цих положень буде більшим, ніж від утворення митного союзу. Бо головне завдання – це розбирати "бюрократичну стіну" між Україною і ЄС. Робити перетин кордону для товарів дедалі простішим.

Нам потрібно привабити до торгівлі тих, хто не торгує через недовіру до контролюючих органів. Скандальна історія з перепонами для експорту горіхів відлякує більше, ніж сума мита. Тому нам потрібно досягти спрощення митного контролю по обидва боки кордону.

Це завдання вже записане в Угоді. Не потрібно нових угод з ЄС, щоби виконати його.

По-друге, можна забезпечити індустріальну інтеграцію через гармонізацію технічного регулювання. Особливо беручи до уваги, що велику роботу на національному рівні вже здійснено. Але чомусь перспектива укладення протоколу АСАА, який визнає українське технічне регулювання в ЄС, і далі туманна, хоч консультації про це тривають понад 10 років.

По-третє, нам потрібно наблизити європейські держзакупівлі до українського виробника.

Успіх Prozorro вже давно мав би перекластися в юридичне визнання цієї системи на рівні Угоди. Це дало би повну інтеграцію до ринку державних закупівель в ЄС. І ще більші можливості для українських виробників.

Цифрове майбутнє

З пропозицією президента щодо інтеграції на цифровому ринку ситуація протилежна. Це дуже вчасна і вдала ідея.

І йдеться не лише про скасування плати за роумінг.

На порядку денному ЄС – оновлення правил ринку комунікацій, більший захист прав інтелектуальної власності, більший захист прав споживача, у тому числі заборона геоблокування, оновлення законодавства про кур’єрські послуги, потрібне для подальшого розвитку електронної комерції.

Це – справді амбітний проект.

Президент радіє позитивним відгукам з ЄС на ідею скасування роумінгу. Українська делегація з ентузіазмом бере участь у другій міністерській зустрічі з цифрової економіки країн ЄС та країн Східного партнерства у Таллінні. Цілком позитивна історія. Яку, між тим, можна реалізовувати вже зараз, в рамках чинної Угоди про асоціацію і додатка XVII до неї.

Ця деталь особливо важлива. Нам не треба вести з ЄС нові переговори.

Цю частину вже відпрацьовано в чинній Угоді. Всі процедури і компетенції прописані, можна спокійно наповнювати змістом висловлену президентом ідею.

Саме тому виглядає дивним, що лише за тиждень до згаданої міністерської зустрічі в Таллінні питання цифрового ринку не стало флагманським у позиції України на засіданні Комітету асоціації у торговельному складі. Мало того, що ми не використовуємо шанси вчасно, це також може зародити в ЄС сумнів у тому, наскільки Україна серйозно ставиться до ідеї інтеграції до цифрового ринку ЄС.

Парадоксально, але в умовах формування євроінтеграційної політики фаховими людьми з правильно визначеною стратегією ми створюємо фронти запеклої боротьби за ніщо, не використовуючи наявні можливості.

То чи варто кидати титанічні зусилля у невідоме, нехтуючи реальними інструментами посилення співпраці з ЄС? 

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають виключно точку зору автора