Трохи більше ніж рік тому, 9 листопада 2016-го, сталося те, чого майже ніхто не міг уявити. Дональд Трамп був обраний 45-м президентом Сполучених Штатів Америки.

Відтоді США, схоже, не тільки підтвердили, але навіть перевершили найгірші антиамериканські стереотипи крайніх правих і крайніх лівих.

Після майже одного року втілення гасла "America First" навіть найзатятіші атлантисти більше не можуть заперечувати наявність кризи трансатлантичних відносин. Однак ця криза є лише частиною потрясіння міжнародного порядку загалом.

Час підвести перші підсумки. Які побоювання підтвердилися? Які надії виправдалися або зруйновані?

США – країна без компаса і зовнішньої політики

Почнемо з позитивних моментів. Хоча президент США приголомшив чи образив майже кожного главу держави або уряду, але – принаймні, досі – не розв'язав жодної війни, хай навіть у Північній Кореї ситуація балансує на вістрі ножа.

Крім того, Дональд Трамп досі зумів реалізувати лише деякі зі своїх цілей. Податкова реформа і призначення наступника у Верховному суді – ось, начебто, єдині проекти, на які він зміг отримати схвалення Конгресу.

А в іншому виходить, що на відміну від Росії, Китаю, а також держав-членів Європейського Союзу – Угорщини та Польщі, 250-річну американську демократію не так вже й легко підпорядкувати політиці і поглядам чинного президента, і що система "стримувань і противаг" (checks and balances) значною мірою функціонує.

Так, після заяви Трампа про вихід з Паризької кліматичної угоди американські штати домовилися про "Союз із захисту клімату"; переселенці з Латинської Америки, яким загрожує виселення, отримують притулок і підтримку в багатьох містах; суди США стримують третю спробу Трампа відмовляти у в'їзді громадянам з певних мусульманських держав – так само, як блокують і його план припинити брати в армію транссексуалів.

Він зазнав фіаско зі скасуванням реформи охорони здоров'я Обами – так само, як і з будівництвом стіни на мексиканському кордоні, і останнє, але не менш важливе те, що Міністерство юстиції задіяло в особі Роберта Мюллера спецпрокурора ЦРУ, який розслідує справу проти президента і його оточення щодо їхніх зв'язків з Росією.

Іншими словами, всупереч численним словесним атакам твітуючого президента і його свити – поділ влади (поки ще) функціонує. З іншого боку,

надія на те, що Дональд Трамп взагалі не захоче керувати і передасть оперативне керівництво штабу "розсудливих" технократів, повністю зникла.

Американський уряд роздроблений. Державний департамент de facto осиротів, а більшість представників дипломатичного корпусу знаходяться у внутрішній або зовнішній еміграції.

І, схоже, це лише питання часу, коли держсекретаря Рекса Тіллерсона, одного з останніх "раціональних" членів уряду, замінить військовослужбовець США.

Трамп вийшов з переговорів щодо підписання трансатлантичного торгового договору ТТIP (Transatlantic Trade and Investment Partnership). Він розірвав Паризьку кліматичну угоду, скоротив бюджет Держдепартаменту на 30% і повторно поставив під сумнів роль Америки в НАТО. Трамп поставив на кін ядерну угоду з Іраном і змусив ООН скоротити бюджет на її мирні місії на $600 млн. Уряд Трампа наразі є швидше ризиком, ніж гарантом безпеки.

Попри це, Трамп керує – власне кажучи, переважно через Twitter і в більшості випадків хаотично, – але, схоже, це доставляє йому таке велике задоволення, що він уже вголос розмірковує про другий термін свого правління.

Таким чином, зовсім не дивно, що з часу вступу на посаду Дональда Трампа буквально стало модою співати траурні пісні по США. Стара зовнішньополітична суперечка, що проходить червоною лінією крізь історію Федеративної Республіки Німеччини, суперечка між трансатлантистами і європейцями (колишніми голлістами), здається, вирішена.

Дональд Трамп є останнім "цвяхом в труну" атлантичного Заходу.

З діагнозом майже всі згодні. В особі Дональда Трампа наймогутнішою країною в світі керує максимально можливий аварійний випадок. США більше не очолюють вільний і відкритий світ, вони працюють проти нього.

Cамозакоханий і непередбачуваний нарцис прикладається стінобитною кулею до фундаментальних основ західної "спільності, заснованої на схожих цінностях". Однак у питанні про терапію є істотні відмінності.

З одного боку, ми, як і раніше, маємо купку розчарованих, зневірених трансатлантистів, які потрапили під тиск необхідності виправдовуватися і пояснювати, але, тим не менш, мужньо акцентують увагу на важливості та релевантності трансатлантичних відносин і вважають вельми дивною ідею "лише" через Трампа одразу оголошувати атлантизм мертвим. До того ж ця ідея приходить з континенту, який і сам – досить кволий.

З іншого боку, у нас є широка коаліція прихильників ЄС, лівих і правих антиамериканістів і гірко розчарованих колишніх євроатлантистів, які хочуть або повністю поховати атлантизм, або виступити на захист "емансипації" європейців від непередбачуваного тепер "старшого брата".

Атлантисти – в безвихідному становищі?

Слід визнати, що президент США не полегшує життя прихильникам атлантистського Заходу. Людина, яку може вивести з рівноваги звичайний твіт і яка хотіла "викликати вогонь і лють над Північною Кореєю", має повноваження розпоряджатися ядерними кодами США.

Навіть переконані атлантисти не можуть заперечувати того, що головна політична небезпека для "атлантичної спільноти" походить не від Москви або Пекіна, а від Вашингтона. Але на відміну від антиамериканістів, ця "спільність, заснована на схожих цінностях", є для них не просто усталеною фразою, за якою ховається прагнення США до світового панування, але досягненням, яке потрапило під пресинг і яке, однак, необхідно оберігати і рятувати для майбутнього після Трампа.

Багато з них перебувають в одній із чотирьох фаз, які подружжя переживають під час розлучення: небажання визнати факт, гнів, депресія і акцептація.

І все ж таки вони дотримуються тієї думки, що в трансатлантичних відносинах більше нема чого романтизувати, а необхідність налагодження зростає. А для цього треба також, щоб Європа утворила сильнішу противагу. Але нова могутність має розквітнути всередині партнерства з Америкою, а не за його межами.

Для багатьох критиків Америки і "постатлантистів" Трамп не є аварійним випадком американської історії, але наслідком багаторічної політичної сліпоти, зростаючої соціальної нерівності, зверхності можновладців і самовдоволеної гордині великої американської держави після 1989 року.

Не пізніше ніж від початку війни в Іраку, що суперечила міжнародному праву, країна втратила те, що американський політолог Джозеф Най назвав "м'якою силою" (soft power), яка і формувала культурну та ціннісну привабливість Сполучених Штатів після закінчення Другої світової війни. Дональд Трамп зірвав маску з обличчя США і показав справжнє обличчя безсовісної світової держави, що турбується лише про власну вигоду.

"Європейці", навпаки, бачать в обранні Трампа кінець розвитку, який намітився ще при президентах Клінтоні, Буші й Обамі. Кінець американської системи автоматичного заступництва, вимога більш справедливого "розподілу тягаря відповідальності" (burden sharing) та звернення до тихоокеанського регіону характеризують дану точку зору і допускають необхідність реорганізації Заходу.

Хоча НАТО все ще піклується про безпеку Європи, ставлення Трампа до "застарілого" Альянсу показує, що для європейців в подальшому краще не покладатися на це, тому що інтереси безпеки ЄС і НАТО і без того ніколи не збігалися повністю. Та обставина, що британці, які завжди твердили про це, тепер більше не зможуть перешкоджати військовій співпраці в ЄС, належить до позитивних наслідків Brexit.

Дональд Трамп і Володимир Путін функціонують при цьому в певному сенсі як "акушери" нового оборонного союзу.

Один дозволяє з’явитися сумніву у військовій підтримці з боку США, а інший створює невпевненість у завтрашньому дні на Сході.

Висновок з такого розвитку подій звучить логічно: Європа, або точніше ЄС, має нарешті серйозно поставитися до емансипації від "старшого брата", а також стояти на своїх власних ногах у сфері політики безпеки. Європейський Союз (включно з англійцями) наразі віддає на оборону приблизно третину від того, що витрачають США. Проте вони досягають лише 10-15% американських можливостей.

Віддавати багато грошей і мало за це отримувати – саме це має в майбутньому змінитися за допомогою програми PESCO (Permanent Structured cooperation), яка є першим серйозним кроком ЄС до створення оборонного союзу починаючи з 1954 року.

PESCO – між знаменною віхою і дорожньою вішкою

Необхідність спільної європейської політики безпеки та оборони насправді давно назріла, і європейський оборонний союз PESCO – зовсім не перший, але на сьогодні – останній компонент з нескінченної низки ініціатив і спроб.

Незважаючи на всі формальні запевнення в посиленні співпраці, європейці, як і раніше, дозволяють собі 17 типів танків, 29 видів фрегатів і есмінців, а також 20 різновидів бойових літаків. Процедури виконання спільних місій складні, а способи фінансування – авантюрні.

Угода PESCO є першим кроком в правильному напрямку. Тому вона не означає створення ані нового військового альянсу, ані європейської армії. PESCO втілює досі недосяжну амбітну мету, а саме: для початку – раціонально скооперуватися і посилити військову спроможність за рахунок відмови від непотрібного дублювання в роботі, а також краще використовувати обмежені ресурси.

Це і концепція Європейського фонду оборони, який в 2019 і 2020 роках передбачається оживити фінансуванням на загальну суму в 500 млн євро, вже створене в 2004 році Європейське оборонне агентство і узгоджена також в 2004-му концепція малих бойових формувань ЄС для подолання і попередження кризових ситуацій.

Програма PESCO – якщо їй судилося бути успішною – є першим кроком до більшої європейської політичної незалежності. Не більше, але й не менше.

Тому що ані Франція, ані Британія не можуть і не хочуть замінити США в ролі могутніх гарантів європейської безпеки.

При цьому не слід забувати одне: Сполучені Штати, власне, більше не є нашим найнадійнішим союзником, але залишаються все ще нашим найбільш релевантним партнером. Якраз в безпековій політиці Євросоюз залишається націленим на подальшу тісну кооперацію з Вашингтоном.

Але там, де американська політика спрямована проти наших інтересів і цінностей, Європа повинна виступати проти. Це стосується такої різноманітної тематики, як зміна клімату, вільна торгівля, іранська ядерна угода або північнокорейська криза.

Крім того, при всій справедливій критиці Трампа, ми повинні стежити, щоб вона не обмежувалася цинізмом, зарозумілістю (для якого з урахуванням нинішнього стану ЄС немає жодних підстав) і антиамериканізмом – яким би спокусливим це не було.

Європейцям нічого іншого не залишається, як продовжувати працювати з урядом Трампа і одночасно шукати контакту з Конгресом, із зацікавленими в кооперації з Європою політиками в різних штатах, а також з неурядовими організаціями та аналітичними центрами.

Ми повинні робити все для того, щоб після Дональда Трампа не тільки збереглося життя, але і залишився проект "Заходу". При цьому мова має йти і про те, щоб у сумнівному випадку зберегти монолітність ЄС на противагу США і Великій Британії – обом колишнім трансатлантичним державам-лідерам.

Нам потрібно і те, й інше: більше Європи і демократії, з одного боку, і збереження трансатлантичних основ для часів після Трампа – з іншого. Демократії мають відповідати на наступ авторитарних структур та особистостей "демократизацією політики безпеки". Тому що демократія і мир нероздільні.

Необхідне впровадження та дотримання правил і норм, автентичне застосування санкцій до порушників усталеного порядку, розвиток міжнародного правосуддя (підсудності Міжнародному кримінальному трибуналу), а також посилення міжнародних організацій, прав національних парламентів і громадянських суспільств всередині країни і за кордоном.

Трамп – це не Америка, і він не буде правити вічно. Мета має полягати в тому, щоб наступному американському президенту не довелося вступати на посаду на руїнах західного світу.

Автор: Рольф Мютценіх,

депутат Бундестагу (СДПН)

Стаття вперше розміщена на сайті IPG і публікується з дозволу правовласника, з редакційними скороченнями

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають виключно точку зору автора