Реакції українських політиків на рішення Венеціанської комісії (ВК) щодо мовної статті закону "Про освіту" переважно стосуються двох аспектів.

Передусім вони оцінюють ступінь критичності висновку, тобто наскільки "венеціанці" нас похвалили, а наскільки – насварили.

Переважно коментатори доходять висновку, що комісія нас підтримала, а наших головних критиків з Угорщини – ні. Це хоч і не брехня, але й далеко не вся правда. Рішення ВК справді припускає можливість збереження чинної редакції статті 7 щодо угорської та інших мов, які є офіційними мовами ЄС, закликаючи українську владу імплементувати її таким чином, аби забезпечити значний рівень викладання цими мовами. Але водночас комісія вважає за доцільне внести зміни до цієї статті, усунувши дискримінацію щодо викладання іншими мовами меншин, зокрема російською.

Крім того, політики, урядовці та інші зацікавлені особи висловлюються про те, як належить виконувати рекомендації комісії, при цьому ті рекомендації певним чином інтерпретуючи.

Урядовці запевняють, що, як і обіцяли раніше, дослухаються до порад авторитетної європейської інституції, а політики, зорієнтовані на патріотичний електорат, заспокоюють його, що не відступатимуть від утіленого в законі наміру сприяти навчанню передусім державною мовою. Спікер Ради Андрій Парубій заявив, що жодних змін до мовної статті не вноситимуть, а глава МЗС Павло Клімкін пояснив, що виконати рекомендації дозволить ухвалення плану реалізації освітнього закону, а також конкретизації деяких його положень в окремому законі "Про середню освіту".

Рекомендацію щодо російської мови політики воліють не коментувати. Але схоже, що її не виконуватимуть.

МОН передбачає збереження різних підходів до різних мов, при цьому обсяг викладання російською буде найменшим.

Такий "непослух" урядовці виправдовують тим, що пропозицію ВК вирішити проблему дискримінації мов, що не є офіційними мовами ЄС, не повторено в підсумковому переліку рекомендацій комісії. Виправдання, треба сказати, досить сумнівне, бо в тому переліку вказано тільки побажання щодо способу імплементації чинного варіанту статті.

Але в усіх цих реакціях бракує важливого аспекту: як досягти анонсованого результату, тобто як забезпечити ухвалення необхідних змін до законодавства?

Поєднати непоєднуване

Це добре, що українські урядовці декларують готовність прийняти пропоновані європейськими експертами підходи. Але вони не кажуть про те, як сподіваються переконати в прийнятності цих підходів лідерів етнічних меншин, у співпраці з якими ВК рекомендує імплементувати освітній закон, і водночас - депутатів Верховної Ради, без підтримки яких не буде схвалено ані зміни до закону "Про освіту", ані конкретизацію його норм в інших законах.

Але досить пригадати, як відбувалося ухвалення освітнього закону, щоби зрозуміти: це буде нелегко.

Критика закону про освіту здебільшого ґрунтується на тому, що в процесі його ухвалення бракувало консультацій із меншинами, тож ВК застерігає Київ від повторення цієї вади на етапі імплементації. Хоча насправді консультації мали місце, їхнім наслідком була зовсім інша версія мовної статті, ніж ухвалена в Раді. У тій версії теж передбачалося певне звуження обсягу викладання мовами меншин, адже поряд із ними в середній освіті мала вживатися українська – приблизно за такою моделлю, яка діє в Латвії.

Міністерство освіти доводило, що зберігати чинну систему викладання всіх предметів мовами меншин аж до одинадцятого класу не можна, бо вона не дає випускникам достатнього знання державної мови, тому вони не можуть вступити до вишів чи знайти роботу в україномовному середовищі. Особливо це стосувалося шкіл із викладанням угорською та румунською.

Звісно, лідерів меншин такі зміни не влаштовували. Але так само вони не влаштовували прибічників активного поширення української.

Коли 5 вересня цього року проект закону розглядали в другому читанні, чимало депутатів повторили закид, буцімто проект не забезпечує достатнього знання державної мови, а найрадикальніші критики пов’язали російськомовну освіту зі сприянням російській аґресії.

Депутатка від БПП Оксана Білозір запропонувала поправку, за якою все викладання – від початкової школи – мало відбуватися українською, а мови меншин можна було б вивчати лише як предмет. Попри заперечення міністра Гриневич, цю поправку закликали підтримати й "Батьківщина", й фракція Ляшка.

Щоб не допустити провалу всього закону, протягом обідньої перерви представники міністерства та комітету разом із зацікавленими депутатами напрацювали компромісне формулювання, яке зрештою здобуло підтримку 255 депутатів та увійшло до закону.

Звісно, обідні консультації проходили без участі представників національних меншин (крім, можливо, кількох, які водночас є депутатами або помічниками депутатів), тому ухвалена версія мовної статті стала шоком і для меншин, і для урядів однойменних держав.

Про їхню подальшу реакцію ми всі знаємо.

Без Ради не обійтися

Тепер, сподіваюся, українська влада розуміє, що відсторонюватися від меншин у процесі виконання рекомендацій ВК не можна, адже їх залучення є чи не головною з тих рекомендацій.

Але як зробити поступки меншинам і водночас не втратити підтримку більшості депутатів?

Одним зі способів розв’язати цю проблему уряд, як видається, вважає відмову від перегляду ухваленого варіанта мовної статті, що його деякі прибічники українізації розцінили б як зраду національних інтересів.

Тому фокус перенесено на план виконання закону, який можна розробляти в консультаціях із меншинами і схвалити на рівні уряду - тобто без обов’язкової підтримки більшості депутатів.

Та два аспекти виконання все-таки вимагатимуть голосування в сесійній залі.

Це, по-перше, рекомендоване Венеціанською комісією збільшення перехідного періоду до нової освітньої моделі, яке потребує внесення змін до перехідних положень ухваленого закону.

По-друге, це ухвалення закону про середню освіту, що має передбачити спосіб виконання рамкового закону. В новому законі треба буде не лише передбачити спосіб поєднання державної та меншинних мов на різних етапах освітнього процесу (чи різні способи для різних мов, як планує МОН), а й звільнити від виконання жорстких мовних вимог приватні школи, згідно з іще однією рекомендацією ВК. Таке звільнення дозволило б принаймні деяким членам меншин освіту їхніми мовами, пом’якшивши таким чином критику на адресу української влади.

Проте немає жодної певності, що при ухваленні цього закону буде знайдено компроміс, який влаштує і прибічників українізації, і представників меншин (а також їхніх закордонних захисників).

Можливо, найкращим способом запевнити депутатів, що певні ґарантії для мов меншин в освіті не загрожують позиціям державної мови, було б активне сприяння посиленню позицій української в інших ділянках, насамперед на ринку праці. Адже головною причиною нинішнього обмеженого вживання української є не нестача її викладання, а брак дієвих вимог і стимулів до застосування.

Втім, я зовсім не певен, що нинішня влада готова піти цим шляхом виконання "венеціанських" рекомендацій зокрема та розв’язання мовної проблеми загалом.

Задовго до нинішньої колізії щодо мовного режиму освіти президент і його оточення не бажали схвалити проект всеосяжного закону про державну мову, що його розробили громадські активісти й підтримали понад півсотні депутатів, а згодом і профільний комітет парламенту. А після колізії, припускаю, керівники країни тим більше волітимуть триматися подалі від радикальної українізації – хіба що перед виборами політтехнологи запевнять їх, що саме вона допоможе залучити додаткові голоси.

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають виключно точку зору автора