Ефект від санкцій ООН проти Північної Кореї виявився напрочуд мізерним.

Це сталося всупереч – хоча насправді, можливо, і внаслідок – загроз з боку президента США Дональда Трампа, а також ескалації економічної війни США проти цієї країни, що триває з 1950 року.

Заходи впливу ООН, покликані гарантувати мир і безпеку за допомогою спільних дипломатичних зусиль, але без військового втручання, не приносять очікуваних наслідків через Трампа. На думку голови парламентського комітету з питань зовнішньої політики в Сенаті США Боба Коркер, президент США замість посилення санкцій, відповідного до ситуації, що склалася, буквально "штовхає свою країну до третьої світової війни".

Типовим для переважаючої у Вашингтоні "аматорської дипломатії" є і те, що сам Коркер, можливо, несвідомо, подібними висловлюваннями продемонстрував Пхеньяну ризики, пов'язані з надто ранньою відмовою від своїх ядерних амбіцій.

Втім, поспіх – не єдина помилка політиків, які займаються санкціями, і властивий він не лише американцям.

Від початку запровадження у грудні 2006 року санкцій ООН проти Північної Кореї їхня дія раз у раз підривалася політичними і економічними факторами. Ці фактори – наслідок політичної нерішучості суб'єктів ухвалення рішень. Оскільки провідні західні держави часто підкоряли санкції ООН своїм національним інтересам, Росії та Китаю вдавалося перешкоджати їх реалізації і тим самим посилати сигнал про те, що і вони без відчутних втрат можуть ігнорувати відповідні рішення.

Таким чином, реалізація постійно кульгала, а теоретично найбільш відчутні заходи, тобто фінансові обмеження, втрачали свій ефект через досить відчутні відмінності в їх здійсненні.

Крім цього, дієвість санкцій розмивається істотними відмінностями в їх тлумаченні відповідними державами-членами ООН і приватним сектором. Навіть сама Рада Безпеки непослідовно реагує на порушення міжнародного права: за рідкісним винятком, санкції вводяться проти всіх, хто бере участь у фінансуванні терористичних організацій.

Однак цього не відбувається у випадках навмисного або ненавмисного фінансування між- і внутрішньодержавних конфліктів.

Щоправда, банки, які є важливою ланкою потенційного фінансування порушників санкцій, давно захищаються від небезпеки співучасті у злочинах і відмиванні коштів за допомогою взятого на себе зобов'язання перевірки своїх клієнтів (KYC – Know Your Customer).

Але коли йдеться про санкції ООН поза рамками боротьби з тероризмом, багато банків на практиці виявляють дивовижну винахідливість.

Ще більш складною стає ситуація, коли постає питання про відповідальність власників в особі інституційних інвесторів. Вони мають особливо великий вплив завдяки багатомільярдним пакетам акцій у всьому світі.

Так чи інакше, а практика, заснована на обліку конфліктних чинників, є частиною 31-го загальновизнаного базового принципу ООН, яку спеціальний представник генерального секретаря ООН з питань прав людини, транснаціональних корпорацій та інших підприємств Джон Раггі назвав так: "Захищати, поважати і виправляти" (Protect, Respect and Remedy).

Хоча Рада з прав людини ухвалила рішення про впровадження цього принципу відповідальності, не відомо про жоден випадок, коли б інвестори вдавалися до заходів впливу на свої підприємства через порушення ними санкцій.

Можливо, подібна летаргія інвесторів є лише відображенням роз'єднаності політиків у сфері санкцій.

Щоправда, санкції досить регулярно застосовуються проти тих, хто фінансує терористичні організації. Але спонсорів між- і внутрішньодержавних конфліктів рідко притягають до відповідальності.

Непослідовність проявляється також і в тому, що одержувачі незаконних поставок зброї страждають від арештів майна або заборон на в'їзд значно частіше, ніж постачальники, які часто ще більше порушують ембарго ООН на поставку зброї.

Така ж однобока реакція спостерігається і щодо тих, хто торгує сировиною. Торговці алмазами, які брали участь у фінансуванні громадянської війни в Анголі та Сьєрра-Леоне в 1990-х роках, були покарані у вигляді санкцій. А от покупці алмазів на крові в бельгійській столиці алмазного бізнесу Антверпені вийшли сухими з води.

Те саме трапилося і з підприємцями у сфері лісової промисловості в Ліберії, які справно платили податки режиму свого демократично обраного президента Чарльза Тейлора (засудженого згодом за військові злочини). Проти них були застосовані санкції.

А от діючі в Ліберії каучукові плантації фірми Firestone або ж підприємства з імпорту продуктів харчування та автомобілів, які також платили податки, ніколи серйозно не розглядалися ООН в плані накладення на них санкцій.

Непослідовність проявляється також і в тому, що

одержувачі незаконних поставок зброї страждають від арештів майна або заборон на в'їзд значно частіше, ніж їх постачальники.

Ще одним подібним прикладом є Північна Корея: компанія A.M.M. Middle East General Trading з Дубая 6 березня 2015 року спрямувала рахунок на $1,4 млн за придбання золотих злитків і ювелірних прикрас північнокорейському дипломату Сон Юнг Наму.

Поза сумнівом, ця торгівля золотом є ні чим іншим, як внеском у фінансування програми Північної Кореї зі створення зброї масового знищення. Попри це, делегації Ради Безпеки, а саме його комітету з санкцій, так і не покарали торговця золотом із Дубая.

Не були накладені санкції і на поставку до Північної Кореї літака типу P-750 XSTOL, а також запчастин до нього, що є порушенням заборони на постачання предметів розкоші в цю країну. Під дію санкцій не потрапили ані продавець з Китаю, ані виробник із Нової Зеландії, ані банки, які здійснили операції з переведення грошей.

Усі ці приклади не без підстав створюють у багатьох країн-членів ООН, підприємств і великих інвесторів враження того, що резолюції цієї організації про застосування санкцій діють лише на папері.

Стаття вперше розміщена на сайті IPG і публікується з дозволу правовласника, з редакційними скороченнями

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора