Протягом останніх трьох років польсько-українські стосунки опинилися у спіралі ескалації через проблеми на тлі історії.

У Польщі емоції викликав культ діячів ОУН та УПА в Україні, брак згоди на проведення ексгумації польських поховань, заборона Верховною радою публічного заперечування правомірності боротьби УПА, а також можливе визнання міжвоєнної Польщі "окупантом" Волині та Галичини.

З іншого боку, в Україні мало хто зрозумів, чому Сейм визнав убивства поляків на Волині та Галичині геноцидом, чому з уст видних політиків лунали заяви, що "з Бандерою до Європи не увійдете".

А також чому тепер у Польщі ухвалюють закон, котрий – у радикальній інтерпретації – може служити за кляп для всіх тих, хто не погоджується з домінуючими у Польщі інтерпретаціями минулого. Адже він містить неясні норми про карну відповідальність за заперечування "всупереч фактам" певних злочинів, скоєних у минулому.

Здається, що представники польських та українських еліт – як політичних, так й інтелектуальних – щораз більше накручують себе навзаєм та щораз менше здатні слухати раціональні аргументи.

Стосунки обох країн нагадують літак, що увійшов у штопор.

Бракує не тільки здібності почути побоювання другої сторони, готовності дійсно критично подивитися на історію польської та української національних спільнот, але й елементарної довіри до партнера – все це спонукає приймати рішення, які болісно сприймаються другою стороною.

Це є певним парадоксом, бо не тільки обидві країни потребують одна одної, але й політичні еліти загалом хочуть співпрацювати. До того ж, українське суспільство все ще сприймає поляків як найдружелюбнішу націю.

Я багато разів намагався пояснити українській громадськості, що українська політика пам’яті та постійне намагання з боку впливових українських істориків героїзувати людей, що сповідували тоталітарні погляди, співпрацювали з Третім рейхом та відповідають за воєнні злочини, радикалізує частину польської громадської думки.

Така політика звужує поле політичного маневру для політиків, зокрема, консервативного напряму. Як політичний аналітик, я намагався також показати, в чому суть українсько-польських проблем на тлі минулого і що годі однобічно описувати польську внутрішню ситуацію і відмінювати на всі способи заклик "прощаємо та просимо прощення", адже умовою прощення є щирий обрахунок сумління та шкодування за гріхи.

Так, Україна припустилася стосовно Польщі багатьох помилок. Річ, однак, у тому, що тепер Польща починає робити щораз більше помилок стосовно України.

А Польща є набагато заможніша та сильніша від України, а польське суспільство – набагато менше зазнало кривд та злочинів совєтського тоталітаризму,

тому і польська відповідальність за такі помилки і за стан взаємних стосунків є більшою.

Належить сказати, що польська відповідь на українську героїзацію УПА у вигляді ухваленого Сеймом закону є поганою. Вона не тільки не посприяє вирішенню проблеми, але радше збільшить серед українців популярність націоналістів та їхньої візії історії.

Закон через емоції, які викликає, підвищує з українського боку політичну ціну, яку платитимуть особи, що закликають до діалогу з Польщею.

Що тепер робити? Передусім усі гравці, які від імені як Польщі, так і України реалізують історичну політику, повинні усвідомити врешті-решт, що держави тільки в теорії мають суверенітет щодо історії.

На практиці ж коли держава, зокрема в нашому регіоні, вважає, що не мусить зважати на почуття сусідніх націй стосовно спільної історії, що може ігнорувати застереження щодо історичної політики, то раніше чи пізніше вибухають конфлікти.

Україна переконалася в цьому після 2015 року, коли всупереч проханням поляків визнала діячів ОУН і УПА героями.

Польща тепер переконалася в тому самому, коли всупереч проханням України та Ізраїлю ухвалила закон, який так сильно зашкодив образові країни за кордоном та послабляє вагу аргументів польських істориків щодо спільної польсько-української історії та взагалі стосовно минулого Польщі.

Суперечки з приводу подій на Волині так складно закінчити, бо інтерпретація тих подій: чи це була зорганізована етнічна чистка поляків, за яку відповідає УПА, тобто геноцид, чи протистояння польського та українського підпілля – великим чином є результатом абсолютно різної інтерпретації декількох століть спільної польсько-руської (української) історії.

Суть цих суперечок зводиться до того, як оцінити перебування земель сучасної України у польській державі.

Аби ці спори закінчити, потрібен діалог істориків не тільки про факти, але й про цінності, які мають нам служити підставою для оцінок історичних подій, та й загалом про методологію історії.

Треба також заохочувати дослідників минулого, а також усіх інтелектуалів, аби не тільки боронили історію своєї країни від несправедливих наклепів, але заразом уміли чітко засудити всі злочини, котрі були скоєні від імені своєї нації. Гасла, що не варто продовжувати діалог про історію – а вони лунають і в Польщі, і в Україні, – є шкідливими.

Українська держава на акт польського парламенту вже відповіла, наразі досить стримано. Це дає певну надію на деескалацію.

Треба розуміти, що польським політикам важко відмовитися від закону після безпрецедентного тиску з боку Ізраїлю, що вимагав його не підписувати.

Президент Анджей Дуда закон, щоправда, підписав, але надіслав його на розгляд Конституційного суду. Голова держави говорив, що розуміє побоювання тих, хто має сумніви, чи закон не надто сильно обмежує свободу слова.

Особисто я вважаю, що польське законодавство буде раніше чи пізніше змінене. В інших країнах, де такі закони діють, в самому Ізраїлі чи у Франції, вони також викликали потужнi емоцій та завдавали шкоди.

Історію краще не регулювати законами, навіть тоді, коли йдеться про охорону доброго імені нації як такої. Бо шкоди від того більше, ніж користі – хай це буде уроком і для поляків, і для українців.

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора