Злочин міжнародного масштабу: чому британське отруєння стало викликом для світу

Головна подія минулого тижня: новий виток напруження у міждержавних відносинах між Російською Федерацією і провідними західними країнами. Причина цьому – отруєння колишнього шпигуна Сергія Скрипаля та подальші жорсткі заяви й кроки Великої Британії щодо причетності Росії до цього злочину.

Прем’єр-міністр Тереза Мей заявила, що Британія розцінює отруєння Скрипаля "як збройний напад Росії на Сполучене Королівство". Таку заяву беззастережно підтримали США, Франція і Німеччина. Зокрема, ними було наголошено на неприпустимості застосування в мирній Європі бойової хімічної зброї. 

Отже, події останнього тижня закликають до обговорення щонайменше таких аспектів міжнародного права:

- Чи може епізод з використанням "Новічка" вважатися застосуванням сили?

- Як ставитися до видворення дипломатів та інших можливих санкцій?

- Що загрожує активам росіян у Великій Британії?

До цього всього, відчувається незрима присутність і більш загального питання: що відбувається з міжнародним правом? Адже нездатність дати дійсно ефективну відповідь на відверту зневагу з боку Росії неминуче ставить під сумнів саме його існування.
 

Напад чи не напад?

Зазвичай, застосування сили розуміється як збройний напад (armed attack) однієї держави на іншу. Звісно, такий напад характеризується низкою ознак. З урахуванням усіх обставин, логіка Уряду Її Величності може ґрунтуватися на такому:

1. Не можна сказати, що існує вичерпний перелік дій, що вважатимуться збройним нападом. У відомій та широко визнаній Резолюції Генеральної Асамблеї ООН "Про визначення агресії" перелічено, що ж є агресією. Зокрема, це бомбардування, обстріли, блокада портів тощо.

Водночас немає свідчень, що автори цієї резолюції ставили за мету створити вичерпний перелік агресивних дій. Як і немає інших свідчень можливої "вичерпності" опцій нападу. Отже,

не можна сказати, що застосування нейро-паралітичного газу принципово відрізняється від бомбардування та не може вважатися застосуванням сили.

2. Сам "Новічок" є в розумінні міжнародного права хімічною зброєю, відтак – забороненою. Його застосування може призвести до невибіркового ураження значної кількості людей, завдаючи їм при цьому неабияких страждань.

З огляду на це та інші фактори легко зрозуміти обурення британців та їхніх західних партнерів: навіть відверті терористи досі утримувалися від застосування хімічної зброї.

3. Путін здивується, але для міжнародного права геть байдуже, хто "атакує" – солдат у формі (комбатант) чи будь-яка фізична особа, що (ймовірно) виконує волю керівництва Росії. І публічний указ "отруїти Скрипаля" тут геть не вимагається, власне, досить обґрунтованої підозри. А вона у британців, вочевидь, є.

Особливо з огляду на останню інформацію про "закладення" "Новічка" у багаж доньки екс-шпигуна Юлії Скрипаль у Москві.

4. Аналогічним чином, не важливо, "українець, татарин чи єврей" і "на кого він працює". Головне – атрибуція дій цієї особи до держави-агресора або наявність зв’язку.

А то Путін ще скаже: "Я не відповідаю за те, що каже мій прес-секретар". Насправді – відповідає, як відповідає за всі дії всіх агентів Росії.

5. Навіть якби ніхто не постраждав, важливий сам акт застосування зброї. А насправді – постраждали, причому як сам Скрипаль, так і сторонні люди, і навіть поліцейський – той-таки агент держави. Але не агресора, а жертви.

У практиці Міжнародного суду ООН (зокрема, рішення у справах "Нікарагуа", "Нафтова платформа" тощо) були спроби виробити критерії "напад/не напад", виходячи із завданої шкоди і кількості втрачених життів. Але такі підходи неоднозначні: шкода на мільйон – це напад? А на 900 тисяч?

Скільки людей має загинути, щоб дати підстави стверджувати про факт застосування сили? Отже, важливий сам факт атаки, проте не його безпосередні наслідки.

6. І останнє, найприємніше для України: пані Мей поставила отруєння Скрипаля в один ланцюжок з анексією та окупацією Росією Криму, а також з інтервенцією Росії на сході України. Знову-таки, маючи повне право давати цим діям власну оцінку.

Таким чином, у британців є підстави стверджувати про вчинення Росією збройного нападу – застосування сили проти Сполученого Королівства.

Відтак, право реагування, в тому числі вжиття заходів самооборони, – за ними.

Водночас питання наявності чи відсутності факту застосування сили має два виміри: юридичний і політичний. Юридична сторона, насправді, цікава лише юристам-міжнародникам, іншим фахівцям з міжнародного права.

Ви скажете: "А де докази нападу?" – і відповіддю буде те, що їх реальне дослідження можливе тільки в рамках судових процесів. Наприклад, у Міжнародному суді ООН.

Поза такими процесами у кожного – свої докази, своя теорія і своя правда. Якщо не пропаганда.

Видворення дипломатів та інші санкції 

Головний принцип міжнародних відносин – взаємність. Або, простою мовою, "чини з іншими так, як хочеш, щоб вони чинили щодо тебе".

Запорука безпеки дипломатів будь-якої держави – це присутність на її території дипломатів іншої країни, таких собі заручників у разі чого. Відповідно, висилка російських дипломатів з території Великої Британії (а кожна держава має право видворити зі своєї території будь-якого іноземця) очікувано призвела до дзеркальної відповіді з боку Російської Федерації.

Застосування державами подібних санкцій з точки зору міжнародного права сприймається таким чином:

- вважається правомірною;

- має умовні правила застосування (зокрема, пропорційність);

- загалом, не вітається;

-  в цілому, це краще, ніж застосування сили.

Усе просто й складно водночас. Додам також, що за своїми наслідками щодо впливу на поведінку держави-"об’єкта" деякі види санкцій бувають не менш ефективними, ніж пряме застосування сили. Такою мірою, що серед теоретиків міжнародного права вистачає прихильників позиції, що ефективні санкції слід прирівняти до застосування сили.

У нашому випадку позиція західних держав може розумітися як бажання примусити Росію щонайменше утриматися від подібних до отруєння Скрипаля дій в майбутньому. Будемо сподіватися, що застосування санкцій цьому дійсно сприятиме.

"Полювання" на активи росіян

Колись давно, під час короткого перебування в Кембриджському університеті, мій ленд-лорд (власник житла) вичерпно пояснив абсолютну повагу британців до закону: у них дітям змалку пояснюють, що "закон не дозволяє". У нас же – абстрактне "не можна". Відчуваєте різницю?

Активи росіян у Великій Британії просто так не прийдуть і не заберуть, це очевидно. Право на приватну власність – непорушне. Якщо тільки набуте законно. Ось тут британці й відіграються: буде реалізовано механізм Unexplained Wealth Orders.

Центральне питання, яке ставить перед власниками нерухомості, інших активів зазначений нормативний акт, дуже просте: поясніть походження ваших коштів.

Коштів, на які ви придбали у нас актив. Дайте нам довідку з податкової вашої країни про сплату податків, будьте ласкаві.

Немає – не страшно, просто ми вважатимемо ваші кошти набутими від корупційних чи інших злочинів. Така собі презумпція винуватості. І конфіскуємо вашу квартиру на Оксфорд-стріт.

Так це працює у цивілізованому світі: не рейдерство і не сумнівні судові рішення, а передбачений законом механізм та неухильне його дотримання. Заради справедливості, схожі процедури передбачено й в інших країнах, і стосуються вони не тільки росіян.

Звісно, не можна сподіватися на одномоментне відкриття сотень проваджень – реалізація будь-якої процедури спирається на людський ресурс. Як і не можна сподіватися, що вже наступного дня нажахані олігархи кинуться до переобраного президента РФ з проханнями принести британцям вибачення й утриматися від застосування "Новічка" в подальшому.

Проте ці кроки абсолютно точно ускладнять життя російській еліті, якій доведеться підтримувати Путіна та його політику тепер не тільки словом, а й монетою. Подивимося, чи це їм сподобається.

І останнє. Міжнародне право: пацієнт живий чи мертвий?

На жаль, прямих та дійсно ефективних способів притягнення держав до відповідальності за подібні до отруєння Скрипаля ганебні вчинки наразі не існує. З одного боку, це забезпечує певну стабільність міжнародним відносинам; проте з іншого, плекає ось таку вседозволеність.

Давайте пам’ятати прості речі: міжнародне право інше. Воно не має законів і парламенту, який би їх приймав. Воно не має апарату примусу, здатного змусити держави поводитися чемно. Процеси пошуку компромісів затягуються на роки.

Проте з іншого боку, міжнародне право демонструє ефективність у багатьох вимірах. Держави утримуються від прямих зіткнень із застосуванням сили.

У самих конфліктах сторони все ж намагаються зважати на норми міжнародного гуманітарного права. "Газпром" може розповідати все, що заманеться, але рішення Стокгольмського арбітражу виконати муситиме. А інакше втратить усі ринки, крім внутрішнього.

У будь-якому разі, переконаний, що міжнародне право – живе. Тереза Мей не відповіла Путіну власними казками про бластери. Вона звинуватила його в регулярному й грубому порушенні норм міжнародного права.

І ще невідомо, чия позиція сильніша насправді.

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора