У вівторок ввечері президент Дональд Трамп офіційно оголосив те, що обіцяв протягом кількох останніх місяців: США вийшли з Іранської ядерної угоди. Перед тим американський лідер повідомив про свої наміри ключових соратників у Європі.

Та чи могли європейці зберегти цей документ? І чи були насправді у Трампа підстави для такого виходу? Про це у колонці експерта фонду ім.Фрідриха Еберта Давіда Раміна Джалілванда. Цей текст був підготовлений ще до оголошення рішення США, але наведені тези від цього не змінюються. Переклад з німецької здійснений сайтом IPG, публікується зі скороченнями.

* * * * *

"Катастрофа", "безумство", "дурість", "жах", "конфуз", "найгірша угода" і навіть "найтупіший і найнебезпечніший прорахунок" – все це характеристики, якими Дональд Трамп, з властивим йому красномовством, описував рівень неприйняття ядерної угоди Заходу з Іраном, укладеної 2015 року.

Як наслідок, у січні цього року президент США висунув Європі ультиматум. Він оголосив, що 12 травня Штати вийдуть з угоди, якщо до того моменту європейці не усунуть її "недоліки". Хоча ще в жовтні минулого року, так звана "Європейська трійка" – Німеччина, Франція і Велика Британія – заявляла, що наполягає на збереженні Іранської угоди.

Представники євротрійки до останнього моменту продовжували наполягати на цьому.

Ангела Меркель, Еммануель Макрон, новий глава МЗС Німеччини Хайко Маас – усі вони недавно побували в Сполучених Штатах, переконуючи Трампа в необхідності дотримуватися умов договору щодо ядерної програми з Іраном. А ще, понад 500 депутатів з парламентів держав євротрійки (з різних політичних сил!) закликали своїх колег у Вашингтоні переконати уряд Трампа в необхідності подальшого перебування Сполучених Штатів у цьому договорі.

З жодної іншої зовнішньополітичної теми ЄС і його країни-лідери не взаємодіяли так енергійно – домовляючись, виробляючи і відстоюючи спільну позицію.

Але як би твердо європейці не виступали за збереження ядерної угоди, вони виявилися безпорадні.

12 травня спливав крайній термін, коли президент США міг зберегти свою участь у цій домовленості, продовживши рішення Штатів про припинення низки санкцій проти Ірану. За три дні до цього Трамп офіційно оголосив: США виходять із домовленості з Іраном.  

Так, Європа намагалася налагодити діалог з Тегераном щодо ситуації на Середньому Сході. Євротрійка навіть планувала нові санкції проти іранської ракетної програми – але зрештою їх не підтримали інші члени ЄС.

А в ході державного візиту в США французький президент заявив, що необхідно дотримуватися ядерної угоди, але водночас прагнути до більшого договору з Тегераном, який охоплював би як ракетну програму, так і регіональну політику. 

Тим часом щодо дотримання угоди іранською стороною немає сумнівів. Вашингтон досі не надав жодних доказів порушень з боку Ірану.

Уже десять разів МАГАТЕ підтверджувало, що Тегеран виконав свої зобов'язання. З восьми учасників ядерної угоди (а це Китай, Німеччина, ЄС, Франція, Британія, Іран, Росія і США) тільки американська адміністрація вишукувала недоліки досягнутої домовленості.

В ході переговорів, які призвели до Іранської угоди, ядерне досьє свідомо відокремили від інших проблемних моментів, наприклад, регіональної політики Тегерана чи ситуації з правами людини в Ірані.

Досвід показує: ядерна домовленість була можлива тільки за таких умов.

Забезпечення невійськового характеру іранської ядерної програми мало величезне значення для стабільності на Близькому Сході. Так, тодішній міністр закордонних справ Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр, якого не запідозриш у схильності до пафосу, заявляв, що ця ядерна угода запобігла війні на Близькому Сході.

Однак прагнучи якось переконати Трампа в необхідності зберегти США серед учасників ядерної угоди, Євротрійка викинула цей досвід за борт. Європейці у Вашингтоні пообіцяли зайнятися також регіональною політикою Тегерана і досягти прогресу в цій сфері. Це призвело до того, що тепер президент США міг на свій розсуд визначати, чи достатнім є прогрес у цих сферах, і на цій підставі вирішити, чи підтримувати йому ядерну угоду.

Тож до певної міри саме спроби Європи зберегти угоду дали протилежний ефект.

При цьому Тегеран що до виходу США із угоди вважав себе обдуреним. Економічний ефект угоди через невизначеність у її збереженні відсунувся за горизонт. А змішування ядерної угоди з іншими темами додатково ускладнило проблему. 

Трамп зламав нормативний фундамент багатосторонньої дипломатії. Адже його вимоги суперечили основному принципу будь-яких договорів: "pacta sunt servanda!" (домовленості повинні дотримуватися).

Стаття вперше розміщена на сайті IPG і публікується з дозволу правовласника, з редакційними скороченнями

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора