9 травня Європейський Союз відзначатиме день свого народження. Цього дня в далекому 1950 році була проголошена Декларація Шумана: в ній тодішній міністр закордонних справ Франції Роберт Шуман запропонував створити Союз вугілля та сталі, прообраз нинішнього ЄС.

Вже тоді йшлося, що це - лише перший крок, а згодом міждержавне економічне об'єднання має вирости до "Європейської федерації", яка унеможливить війни між її членами. Ідею Шумана підхопили інші держави і менше ніж за рік був підписаний договір про створення Союзу. Його поступове перетворення на нинішній, знайомий нам Євросоюз забрало значно більше часу. Понад те, ЄС і надалі продовжує змінюватися, реагуючи на вимоги часу.

До Дня Європи ми публікуємо текст про майбутню реформу.

* * * * *

Питання єврозони завжди було ключовим для європейських політиків у межах широкого процесу реформування Євросоюзу. Саме єврозона породжувала найбільші суперечності між державами-членами ЄС і була головною перешкодою для узгодження їхніх позицій і вироблення єдиного плану реформування ЄС.

Зараз, коли глобальні трансформації у світі та криза політичних систем посилили тиск на традиційний уклад у Європі, питання реформування Євросоюзу стало ще актуальнішим, аніж будь-коли.

Розробка нового плану подальшого функціонування єврозони мала відбутися ще минулого року, але затягування коаліційних переговорів у Німеччині змусило президента Франції чекати, доки його союзниця Ангела Меркель не стане на ноги і не сформує уряд. І ось нарешті, після трьох місяців затримки, європейські лідери Еммануель Макрон і Ангела Меркель взялися за переформатування ЄС, насамперед – за питання єврозони.

Але найбільшим викликом для них обох стало не лише узгодження плану з іншими країнами-членами, а і, як не дивно, погодження його між собою.

Для Еммануеля Макрона реформа єврозони – це магістральний напрямок його європейської політики, головна роль, яка принесе йому славу, що її так прагне "новий лідер Європи", як його часто називають європейські ЗМІ. Питання єврозони, хоча й найскладніше серед усіх, але найперспективніше для Макрона. Якщо йому вдасться просунути свій план реформування євро і реалізувати його, це виведе французького лідера з тіні Ангели Меркель, а Франція знову очолить процеси у Європі, посиливши свою політичну вагу в ЄС.

Крім того, реформа єврозони – це не лише про Францію та амбіції її нового президента, а й про європейський проект у цілому. Без реформи єврозони більш комплексна реформа Євросоюзу неможлива, і якщо Німеччині та Франції не вдасться зробити бодай мінімальні кроки у цьому напрямку, це означатиме політичний кінець ЄС у тому вигляді, в якому ми його знаємо.

Як свого часу заявив лідер британських євроскептиків Найджел Фарадж, "Макрон – це, можливо, останній шанс Європейського Союзу". Із цим важко не погодитися, враховуючи те, в якій кризі перебувають традиційні європейські еліти в боротьбі з правим популізмом і різними позасистемними політичними силами.

План Еммануеля Макрона спрямований на посилення фінансового сектора Євросоюзу і переформатування єврозони так, щоб вона була більш стійкою до потенційних майбутніх криз. Для цього президент Франції пропонує створити посаду міністра фінансів ЄС, окремий бюджет для єврозони, сформувати Європейський монетарний фонд, збільшити підтримку країн, які переживають фіскальну кризу, і посилити банківську співпрацю всередині Євросоюзу.

У четвер 19 квітня Макрон провів важкі для нього переговори з канцлером Меркель у Берліні. Саме під час цих перемовин розкрилися проблеми, які стоять на шляху реалізації ідей Макрона та Єврокомісії щодо єврозони.

Внутрішньополітична ситуація у Німеччині грає не на користь президента Франції з його амбітними та єврооптимістичними планами.

Як мінімум дві німецькі потужні політичні сили скептично сприймають пропозиції Макрона. Це праворадикальна, націоналістична "Альтернативна для Німеччини" та консервативне крило партії Ангели Меркель, яке різко посилилося і набрало вагу після коаліційних переговорів у січні-лютому.

Соціал-демократична партія, яка є партнером Меркель по коаліції, занадто слабка, щоб протидіяти цим силам. Лишається тільки сама Ангела Меркель і кілька її соратників, які лишилися в уряді. Ще під час передвиборчої кампанії консерватори партії Меркель активно переконували виборців, що не дозволять, аби німці платили зі своїх кишень за країни Південної Європи – Італію і Грецію. В такий спосіб християнські демократи намагалися грати на електоральному полі "Альтернативи для Німеччини".

Зараз, коли в їхніх руках опинилася влада, ХДС мають продовжити цю гру і вже не можуть повернутися до старої політики, коли Берлін був основним "драйвером" фінансової допомоги країнам європейського Півдня. А тому вони не можуть прийняти пропозиції Макрона.

Берлін не погоджується з планом Макрона переформатувати Європейський стабілізаційний механізм (ЄСМ) – орган, який видає фінансову допомогу країнам ЄС. Німці вважають, що головний фінансовий тягар буде покладений саме на їхню країну, а не на Францію.

Крім того, Меркель сама не дуже прагне змінювати принцип роботи нинішнього керівництва ЄСМ. Макрон пропонує ухвалювати рішення в межах цього органу більшістю, а не консенсусом, як зараз. Та німці вважають, що хоча такі рішення дійсно приймаються повільно і не завжди оперативно, але вони більш надійні.

Зі свого боку, Париж наполягає на тому, що консенсус – це шлях у нікуди, адже він в рази ускладнює можливість прийняти рішення чи винести його на порядок денний.

Німеччина для Еммануеля Макрона – це ключ до успіху. Коли він став президентом, то сподівався, що його масштабні реформи Євросоюзу піднімуться на хвилі тісної співпраці з Берліном, а Меркель стане тим "тараном", яким завжди була в ЄС, і зможе допомогти йому домовитися з іншими країнами, зокрема з північного блоку, підтримати французький план.

Макрон також робив ставку на німецьких соціал-демократів, які були головними адвокатами посилення єврозони. Однак після провальних для Меркель і її партнерів парламентських виборів у листопаді 2017 року шанси Макрона на успіх впали, як звузився і його інструментарій дій. Нині соціал-демократи вже не такі позитивні щодо успіху реформ, а їхній новий лідер Олаф Шольц взагалі заявляє, що план по єврозоні не буде реалізований найближчим часом.

Сама ж Ангела Меркель дуже слабка і змушена утримувати хиткий політичний баланс у Бундестазі, концентруючись на внутрішніх проблемах і компромісах.

Окрім Німеччини, проти плану Франції виступають країни Північної Європи та Нідерланди. Вони відмовляються платити у бюджет ЄС більше, щоб утримувати за рахунок своїх громадян країни Південної Європи. Найбільшими противниками французького плану реформи єврозони є Фінляндія, Нідерланди і Данія.

Окрім цього, вони натякають на те, що Франція намагається сформувати ексклюзивний альянс з Німеччиною, ігноруючи при цьому інші держави. Хоча Макрон особливо не приховує свого наміру створити сильний франко-німецький тандем, який би керував усіма процесами всередині Євросоюзу.

Розбіжності між Францією і Північною Європою відображають більш широку боротьбу між Північчю та Півднем ЄС. У цій схемі умовний "Північний блок" завжди вважав Францію захисником Півдня, що намагається грати на його користь. Але раніше арбітром між ними була Німеччина.

Тепер, вочевидь, Макрону необхідно буде переконувати їх самотужки, адже німецька канцлерка на це не піде, що вона й продемонструвала французькому лідеру під час їхньої зустрічі.

Однак президент Франції рішуче взяв курс на просування своїх реформ попри всі складнощі. Для нього ця гра вирішує все – його особисту політичну кар’єру, місце в історії, майбутню роль Франції в ЄС і виживання самого Союзу в умовах, коли євроскептики намагаються перевернути ситуацію на свою користь, паразитуючи на різних гострих темах типу мігрантів або тероризму.

"Шокова терапія" у вигляді реформ ринку праці та освіти, яку розпочав Макрон одразу після своєї перемоги на виборах президента, стала демонстрацією того, що уряд у Парижі налаштований дуже і дуже серйозно.

Ставки підвищує ще й те, що Франція ініціювала доповнення, розширення та удосконалення Єлисейського договору з Німеччиною, який мають перепідписати вже цього року. Вперше цю угоду підписали президент Франції Шарль де Голль і канцлер ФРН Конрад Аденауер у 1963 році, заклавши фундамент подальшої двосторонньої співпраці.

Символічний і сміливий крок Макрона явно натякає на те, що тепер він вестиме Європу за собою, а якщо буде потреба – то й Німеччину.

У обох держав час узгодити свої позиції є лише до червня, коли відбудеться саміт ЄС.

На ньому мають погодити попередній план дій Франції і ФРН щодо реформування єврозони. Якщо цього не станеться, переговори затягнуться аж до виборів Європарламенту 2019 року, де, як очікують, велику підтримку отримають праві популісти та позасистемні партії. Це остаточно зведе нанівець будь-яку реформу Парижа у ЄС, адже він не зможе отримати підтримки в одному з головних органів Євросоюзу.

Відтак, червень 2018 року стає дедлайном не лише для Макрона, а й для самого ЄС як структури.

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора