7 причин, які вплинули на Стокгольм: чому Швеція дала дозвіл "Північному потоку-2"
Днями Швеція дала свій дозвіл на будівництво російського газопроводу "Північний потік-2" біля своїх берегів, після понад року переговорів з Москвою і внутрішньополітичних дебатів. Цю новину оперативно прокоментував посол Королівства в Україні Мартін Хагстрьом, пояснюючи, чому його батьківщина не змогла заборонити чи зупинити будівництво газопроводу.
Ніде правди діти, усі аргументи висловлені послом є правдивими. Проте зазначені причини є далеко не єдиними, які мають відношення до скандального проекту і можуть впливати на подальший розвиток подій навколо нього. Саме на них ми і хотіли б зупинитися.
Політичні дебати щодо "Північного потоку-2" завжди були найбільшими і найгострішими саме у Стокгольмі.
Ще у 2009 році, коли будувався перший "Північний потік", у шведському парламенті активно дискутували з приводу надання дозволу на будівництво труби. Тоді уряд був скептично налаштований щодо російського проекту, а опозиція відкрито виступала проти нього.
Зрештою, Швеція все-таки дала дозвіл на будівництво у своїй виключній економічній зоні, а питання геополітичного характеру проекту переклали на Єврокомісію. На перший погляд формальний дозвіл шведів був зумовлений кількома факторами: бажанням співпрацювати з Росією у питаннях клімату, прагненням зберегти гарні стосунки з усіма країнами ЄС, небажанням брати участь у будь-яких блоках країн "за" чи "проти" газогону (шведський принцип політичного нейтралітету), економічна і торговельна співпраця з Росією, а також прагнення грати за міжнародними правилами, згідно з якими проект "Північний потік" формально не порушував якихось міжнародних угод.
Через 9 років у Стокгольмі знову відновилися гарячі дебати навколо цієї теми. Правляча коаліція у складі соціал-демократів і зелених на чолі з прем’єр-міністром Стефаном Льовеном так само скептично ставиться до побудови нового газопроводу.
Опозиція у складі альянсу консерваторів, лібералів та християнських демократів виступала за те, щоб не давати дозвіл будувати "Північний потік 2" біля своїх берегів. Але зрештою, ситуація повторилася, і Швеція все одно дала дозвіл на прокладання труби. Причин, знову-таки, кілька.
По-перше, Стокгольм прагнув дотримуватися норм міжнародного права, щоб не уподоблюватися Росії, яка його порушує, адже жодних об'єктивних міжнародно-правових причин забороняти будівництво не було. У цьому позиція Швеції у міжнародно-правовому контексті схожа на нинішню позицію Данії. Від останньої нині так само чекають відповіді щодо будівництва труби у данських територіальних водах.
І якщо спиратися виключно на положення морського права, у Данії немає жодних міжнародно-правових підстав забороняти будівництво. А навіть якщо вона зробить це під соусом "з міркувань національної безпеки" (відповідно до прийнятого закону, який уможливлює такі кроки), буде зрозуміло, що рішення ухвалювали не через норми міжнародного права, а з політичних мотивів.
Для Данії, яка обстоює свою позицію щодо арктичного шельфу саме міжнародним правом, такий крок був би небезпечним і викликав би симетричну реакцію у Москві з питання Арктики.
По-друге, Швеція знову пристала на свій принцип нейтралітету та не бажала приймати рішення під тиском лобістських блоків усередині ЄС.
Для шведів (і, насправді, багатьох скандинавів) принцип нейтралітету – це давня політична традиція, якої дотримуються у питаннях, які не несуть прямої загрози державі чи населенню. А газопровід "Північний потік-2" не несе для Стокгольма якихось проблем, окрім екологічних. Але це питання вони врегулювали під час переговорів з росіянами.
По-третє, шведи зробили усе, щоб мінімізувати вплив росіян у межах проекту, зокрема не дали їм дозвіл розміщувати труби для прокладання газопроводу у своїх портах Карлсхамн і Сліте на острові Готланд.
Ці два стратегічних населених пункти дали б росіянам можливість збільшити свій геополітичний вплив у Балтійському морі та почати нарощувати тут військову присутність під приводом захисту газопроводу як стратегічно важливого об'єкту.
Крім того, порт Карлсхамн розташований неподалік шведської військово-морської бази у порту Карлскруна. Для військових мати своїм сусідом порт, у якому росіяни розміщують труби і можуть потенційно зробити з нього пункт стеження за базою – не надто хороша перспектива, а тому Кремлю не дозволили використовувати обидва порти і навіть розміщувати їхні кораблі біля узбережжя.
По-четверте, Швеція зберігає тісні зв’язки з Німеччиною, яка є для них найбільшим торговим партнером у межах ЄС. Німецький ринок для шведських компаній є найбільшим за рівнем купівельної спроможності. Майже 10% шведського експорту прямує до Німеччини, у той час як практично 18% усього імпорту приходить з Німеччини. Загальний товарообіг між двома країнами сягає понад $40 млрд.
У цих умовах Швеція, вочевидь, вирішила не провокувати конфлікт з Берліном і не погіршувати свої стосунки з німцями. Тим більше, предмет ймовірної суперечки був занадто малим як для шведських інтересів і несуттєвим – газопровід "Північний потік-2" жодним чином не становив настільки великої проблеми для Стокгольма, щоб ризикувати відносинами з ФРН.
По-п’яте, позицію Швеції певною мірою сформували й суміжні події, пов’язані з "Північним потоком 2". Від самого початку Стокгольм зайняв вичікувальну позицію, переклавши відповідальність на Єврокомісію, яка мала сказати своє слово щодо трубопроводу.
Але Єврокомісія не поспішає приймати кардинальних рішень стосовно газопроводу, враховуючи потужні позиції Німеччини.
Навіть більше, нещодавно Єврокомісія остаточно врегулювала одну зі своїх ключових проблем з "Газпромом" щодо монопольного становища останнього. 24 травня у ЄС повідомили, що уклали угоду з "Газпромом", у якій російський енергетичний гігант пішов на певні поступки Єврокомісії, а Брюссель погодився владнати питання зі звинуваченнями "Газпрому" в порушенні антимонопольного законодавства ЄС.
Така позиція Єврокомісії, а також надання дозволу на будівництво "Північного потоку-2" з боку Фінляндії та Німеччини, лише ще більше переконала Швецію, що сподіватися на підтримку з боку ЄС не варто. Аналогічна ситуація наразі з Данією, яка так само чекає на рішення Єврокомісії щодо застосування до газопроводу положень Третього енергетичного пакету.
По-шосте, Росія зберігає непогані позиції в енергетичній галузі Швеції через одного з олігархів, наближених до Кремля – Геннадія Тимченка. Він є співзасновником відомої міжнародної компанії Gunvor, яка на сьогодні є одним з найбільших у світі нафтотрейдерів.
Тимченко заснував цю компанію разом зі шведським бізнесменом Турбйорном Тьорнквістом. Коли у березні 2014 року проти Тимченка запровадили персональні санкції через ситуацію в Україні, шведська Gunvor опинилася під тиском. Усвідомлюючи, що через Тимченка з ними можуть припинити співпрацювати європейці та американці, компанія вирішила зробити так, щоб Геннадій Тимченко продав свою частку в Gunvor.
Для цього генеральний директор Турбйорн Тьорнквіст виписав сам собі дивіденди від компанії на суму 1 млрд доларів (це стало найбільшим рекордом в історії одноразової виплати дивідендів), щоб розплатитися з Тимченко за те, щоб той продав свою частку в компанії, що він і зробив. Зараз швед контролює усю компанію і поступово розпочав процес віддалення від російських олігархів, які мають прямі зв’язки з Владіміром Путіним.
Але тим не менше, Москва все ще зберігає гарні лобістські можливості у Стокгольмі у нафтовому секторі.
По-сьоме, Швеція і не є прямим бенефіціаром, як справедливо зазначив у своїй колонці високоповажний посол. Так, країна не є залежною від постачань російського газу (та і споживає незначні його обсяги); проте значно залежна від постачань нафти із РФ.
Проте різні гравці Швеції все ж можуть отримати певні вигоди від "Північного потоку-2", а це певною мірою здатне сприяти формуванню лобістські рухи за підтримку спорудження "Північного потоку-2". За існуючими оцінками, станом на кінець минулого літа усі підготовчі роботи, пов’язані з будівництвом "Північного потоку-2", безпосередньо створили 990 робочих місць у країні.
Позиція Швеції – типова для багатьох країн Європи.
Тепер уся увага зосереджена на Данії, яка має ухвалити фінальне рішення щодо "Північного потоку-2".
Вона – остання, від кого необхідний дозвіл для початку будівництва труби. Хоча навіть якщо Данія не дасть його, це не заблокує газопровід, а лише змусить росіян змінити маршрут і затягнути будівництво до 2021 року.
Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора