Історичні граблі: чому не спрацювала формула "пробачаємо і просимо вибачення"
Заяви про кризу у відносинах України і Польщі вже стали аксіомою.
Суперечка в оцінках історичних подій, що відбулися 70 і більше років тому, раптово стала тим фактором, який призвів до безпрецедентного погіршення відносин між українцями і поляками.
Важливо нагадати, що лише кілька років тому ця проблема здавалася остаточно вирішеною. Свідчення цього – заяви на найвищому державному рівні про спільну відповідальність за трагічні події, форуми під девізом "Пробачаємо і просимо вибачення"...
Як виявилося, ця формула не спрацювала. Чому? На сьогодні це питання не зникло.
Швидше за все, епохальні заяви залишилися тільки на словах. За діалогом істориків не було осмислення минулих подій на рівні суспільства. Цього не сталося ані в Польщі, ані в Україні.
Старт цьому процесу дала перемога партії "Право і справедливість" 2015 року на виборах у Польщі. Ця перемога базувалася на ідеології необхідності боротьби із зовнішніми і внутрішніми ворогами. Водночас ренесанс образу УПА в Україні спростив завдання повернення до напівзабутих історичних претензій.
Чи є у Польщі та України шанс виправити ці помилки? Вважаю, що так.
В першу чергу, є надія, що гасла, актуальні в 2015 році, вже втрачають свою привабливість. Перевірити це ми зможемо на місцевих виборах у Польщі, які пройдуть восени цього року.
Сподіваюся, що вибори президентів міст на сході Польщі пройдуть без ксенофобських (в тому числі без антиукраїнських) заяв. Це повинно стати показником того, що такі методи втрачають свою політичну ефективність.
Однак це не означає, що нам потрібно чекати місцевих виборів і діяти за їхніми результатами.
Важливо нагадати, що в 2019 році і Україну, і Польщу чекають парламентські вибори. Їхні результат також непередбачувані. Тривалі скандали у взаєминах дають нові козирі ультраправим – і в Польщі, і в Україні.
У разі посилення цих позицій діалог між країнами може бути заблокований на наступні 4-5 років. Що робити в цій ситуації?
Перш за все, і Україна, і Польща повинні показати жести доброї волі, довівши щире прагнення до діалогу.
З української сторони таким жестом має стати скасування мораторію на ексгумацію польських поховань, з польської – відновлення зруйнованих українських надгробків.
Після цього, як і домовилися президенти двох країн, сторонам слід – на рівні вчених-істориків – осмислити ці історичні події. Чесна наукова дискусія – без додавання популізму – це те, чого так не вистачає нашим країнам.
Однак якщо цей план реалізувати все ж вдасться, що само по собі було б чудово, але поки виглядає як дуже амбітне завдання – навіть у цьому випадку ми не вирішуємо проблему остаточно. Є ймовірність, що ця дилема повернеться у своєму рішенні на рівень кінця 1990-х років. І так само, як і двадцять років тому, у нас виникне спокуса сказати, що проблема вирішена.
Події останніх п'яти років показали, наскільки небезпечними можуть бути давні історичні претензії.
І одним діалогом істориків цю проблему не вирішити.
Ключ до вирішення цих проблем – планомірна робота з громадською думкою. Важливість примирення повинна стати частиною шкільного курсу в обох країнах.
Так, це довгий шлях, який може зайняти десятиліття. Однак наші помилки переконливо показують, що бажання швидко поставити крапку в історичних суперечках врешті-решт призводять до таких рецидивів, який ми маємо зараз.
Це не вирок – слідом за рецидивами завжди йде потепління відносин. І наше завдання полягає в тому, щоб провести роботу над помилками і скористатися очікуваним потеплінням.
Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора
