Міграційна напівреформа: як зміниться політика ЄС у питаннях біженців
Європа і далі не знає, що робити з біженцями. Міграційне питання за три роки аж занадто змінило політичний ландшафт у ЄС.
Популісти та ультраправі – це вже далеко не маргінали, а депутати парламентів, міністри в урядах, чиновники у локальних органах влади. Сьогодні вибір між цінностями та міжнародним правом і збереженням політичного капітулу у своїх країнах стає ще складнішим для європейських лідерів.
ЄС близький до того, щоби підняти білий прапор перед армією популістів, лави якої поповнюються з кожними виборами. На саміті з питань міграції, що проходив у Брюсселі наприкінці червня, вирішили закрити для мігрантів двері до старого континенту. І це у рік, коли показник нерегульованого перетину кордонів ЄС біженцями впав на 95% (хоча Варшаві, Відню чи Будапешту цей факт не завадив святкувати примарну перемогу).
На саміті політики дійшли цілої низки компромісів.
Глави держав і урядів 28 країн Євросоюзу домовилися про більш активну підтримку європейської прикордонної служби Frontex, створення спеціальних "платформ регіонального розвантаження", контролювання вторинних мігрантів та фінансування освітніх програм для біженців у Туреччині на суму 3 млрд євро.
Що стосується Європейського агентства з охорони зовнішніх кордонів Frontex, то тут усі зусилля направлені на те, аби зменшити рівень злочинності з незаконного перевезення людей до ЄС. У багатьох країнах Близького Сходу чи Північної Африки працюють цілі "центри контрабандистів", де за пару тисяч доларів можна купити омріяний квиток до європейських берегів. Звичайно, якщо твій човен не потоне десь у Середземному морі.
Платформи регіонального розвантаження – це так звані табори для біженців за межами Європейського Союзу, хоча політики намагаються уникати такої характеристики.
Саме у таких центрах планується приймати шукачів притулку, або розміщувати тих, кого було взято під час спроби перетнути кордон з ЄС. Наприклад, через Середземне море. Проблема у тому, що сьогодні складно уявити, де Євросоюз хоче розміщувати такі центри.
Наприклад, Єгипет уже відмовився будувати на своїй території щось подібне. Лівія з громадянською війною, десятками ісламістських угрупувань, декількома урядами мало підходить для такої ролі. Інші північноафриканські країни навряд чи погодяться на це тільки з почуття гуманізму. Тобто сьогодні це виглядає не тільки малореальним, а ще й неймовірно складним з політичної перспективи.
У планах – побудова нових центрів всередині ЄС.
У таких місцях буде вирішуватися доля біженців та економічних мігрантів.
Відповідно, біженців спрямують до зацікавлених держав ЄС, економічних мігрантів – депортують до країни походження.
На перший погляд, цікава пропозиція, але не своєчасна та малопрактична. Щось подібне можна було створювати у часи піку міграційної кризи, коли місцеві органи влади та прикордонні служби не мали ані часу, ані відповідних ресурсів, аби обробити інформацію про мігранта чи біженця.
Якщо це не було зроблено три роки тому, то тепер залишається тільки сподіватися, що у економічних мігрантів, що видають себе за біженців, раптом прокинулось сумління.
Йдеться про випадки, коли мігранти знищували усі персональні документи та розповідали драматичні історії втечі від терористів "Ісламської держави". Насправді такий персонаж міг приїхати з цілком безпечного та спокійного місця за омріяною німецькою соціальною допомогою.
Що стосується прийняття зацікавленими державами Європейського Союзу, то немає сумнівів, що Вишеградська четвірка навряд чи з’явиться у цьому переліку.
Країни, які від самого початку самоусунулись від спільної європейської проблеми, як-то Польща чи Угорщина, не готові відмовлятися від раніше зайнятих позицій на користь європейської єдності та допомоги біженцям. У цьому питанні все залишається без змін. Майже без змін.
Біженці, як і раніше, будуть прийматися країнами Західної Європи, тільки якими саме – вирішуватимуть вже не вони.
Якщо раніше умовний сирієць, що тікає від ІДІЛ, Асада, Росії або ж інших пекельних персонажів, мріяв про нове щасливе життя, наприклад, у Німеччині, то тепер же він взагалі не матиме уявлення, куди направлять його європейські бюрократи.
Що стосується Туреччини, то варто повернутися у 2016 рік, коли ЄС вдалося досягнути домовленостей з Анкарою. Тоді країна Реджепа Таїпа Ердогана зобов’язалася краще контролювати свої кордони, що значно зменшило міграцію до Євросоюзу "Балканським маршрутом". Однак треба зауважити, що це збільшило навантаження на центральний маршрут – з Лівії до Італії.
Це спричинило низку інших проблем – починаючи від збільшення ризиків та загроз для біженців і закінчуючи скандальними чутками про те, що італійський уряд фінансує лівійських бандитів та воєначальників, аби ті не допускали міграції людей до Європейського Союзу.
Окрім цього, угоду з Анкарою неодноразово критикували правозахисні організації. У Туреччині щораз більше утискається опозиція та йде ісламізація країни, а завдяки конституційній реформі Ердоган збільшив свою владу.
Туреччину також звинувачують у непрозорості використання коштів ЄС, але це все не завадило виділенню другого траншу.
Попри позитивні відгуки від європейських прихильників обмеження міграція, домовленості виглядають все ж таки для них примарним тріумфом. Попри старання, ЄС так і не створив дієвих механізмів контролю за міграцією.
Натомість поразка ліберального та лівого крила Євросоюзу виявилась остаточною. А до того – новий міграційний курс ЄС не здатний вирішити гуманітарну кризу на Близькому Сході та у Північній Африці, яка спричинила масовий потік біженців.
Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора
