Нова сирійська реальність: як вплине на регіон відхід США

Несподіване і шокуюче для багатьох рішення президента США Дональда Трампа вивести американський військовий контингент із Сирії суттєво змінило місцевий баланс сил.

Рішення адміністрації залишити багатостраждальну Сирію сплутало карти багатьом гравцям, загнало всіх у ступор, а пізніше спровокувало справжні "щурячі перегони" за те, хто ж першим замінить Штати на північному сході країни і заповнить залишений американцями вакуум впливу.

Переоцінити наслідки рішення Вашингтона вельми складно: Дональд Трамп дійсно зробив те, що може змінити баланс сил у Сирії і, набагато ширше, в субрегіоні Леванту на багато років вперед.

Битва за Сирію

Бюрократична і політична боротьба за Сирію велася у багатьох високих кабінетах Білого дому і Пентагону, а також на Капітолійському пагорбі.

Неокони-республіканці типу Джона Болтона і Майкла Помпео, включно з впливовими генералами "старої гвардії", а також могутні саудівсько-еміратське й ізраїльське лобі люто опиралися ідеям Трампа залишити Сирію. В якийсь момент почало здаватися, що Штати залишаться там надовго.

За тиждень до ухвалення Трампом доленосного рішення про вихід з конфлікту радник президента Джон Болтон і міністр оборони Джеймс Меттіс особисто ходили по телеканалах і їздили у відрядження, розповідаючи всім про "безстрокове збереження військової присутності в Сирії". І навіть придумали нову причину, що виправдовує розміщення військ – боротьба з Іраном і недопущення "реваншу Ісламської держави".

Але їхнім планам не судилося збутися. Наприкінці грудня під час телефонної розмови з президентом Туреччини Дональд Трамп раптово вирішив: досить, ми йдемо з Сирії. В той самий день він написав про це у своєму Twitter, ще до того, як було прийнято офіційне рішення на рівні адміністрації.

Такий спосіб прийняття рішень шокував усіх і спричинив справжню кризу в команді президента.

У відставку подали міністр оборони Джеймс Меттіс, спеціальний представник США в Міжнародній антитерористичній коаліції Бретт МакГерк, глава апарату Пентагона Кевін Суїні. Сенатори і конгресмени обурилися.

Варто зазначити, що рішення Дональда Трампа саме по собі не стало чимось зовсім сумнівним для американської громадськості. Значна частина населення підтримала ідею повернення "наших хлопців" додому. Багато хто і до цього виступав проти подальшого втягування країни в черговий близькосхідний конфлікт, який міг тривати десятиліттями.

До того ж Трамп та вузька команда його радників не хотіли підтримувати сирійських курдів, оскільки справедливо вважали, що вони зрештою створять власну квазі-державу під американським військовим щитом, а Штати будуть змушені зв'язати себе з курдами зобов'язаннями захищати їх ізольований північно-східний сирійський анклав.

Це перетворило би північно-східну Сирію на ще один Кабул для США, де постійно гинули б американські солдати незрозуміло за що. Більше того, підтримка США курдів істотно зашкодила їхнім стосункам із Туреччиною, яка є одним із найважливіших союзників НАТО на передньому краї Близького Сходу.

Таким чином, Дональд Трамп прийняв рішення, яке просто продемонструвало вже доконаний факт:

США програли війну в Сирії, а їхня позиція там швидше приносила шкоду, аніж вигоду.

Що збентежило багатьох, то це те, як саме Дональд Трамп прийняв це рішення: без консультацій, попередніх домовленостей, переговорів. Навіть повідомлення ніхто не надсилав про те, що готується подібний маневр.

Багато хто розцінив це як звичайне "кидалово" своїх союзників-курдів і партнерів по коаліції, що проливали кров у боротьбі з терористами "Ісламської держави". До того ж відсутність будь-якого графіка виведення військ або навіть часових рамок лише посилили критику на адресу Трампа.

Регіональні розклади

Як би там не було, рішення Штатів піти з Сирії серйозно змінило внутрішні й регіональні розклади. Розглянемо основні сили.

Сирія. Для самої Сирії повернення американців додому відкриває шлях до офіційних переговорів із сирійськими курдами про нормалізацію відносин і повернення їхніх територій під контроль центральної влади.

Протягом 2017-2018 років переговори між Дамаском і курдами, до яких останніх активно схиляла Росія, були слабкими і часто блокувалися американцями, що не дозволяли своїм союзникам розмовляти з урядом Башара Асада. Та й самі курди, вірячи в надійність і довгостроковість свого альянсу з США, не бажали йти назустріч різним обіцянкам влади.

Тепер же ця можливість – знову на столі. Одразу після оголошення Трампом свого рішення про вихід із Сирії курдська делегація полетіла в Дамаск, де почала переговори про нормалізацію відносин з Асадом.

Ще до Нового року сирійські урядові війська увійшли на територію курдського анклаву і розгорнули там свої підрозділи за домовленостями з курдським керівництвом.

Зараз йдеться про можливу передачу курдами нафтогазових родовищ у Східній Сирії під контроль уряду в обмін на захист від турецького вторгнення.

Росія. Відхід США відкриває для РФ масу можливостей. По-перше, можна заповнити вакуум впливу в північно-східній Сирії.

По-друге, Москва може стати головним посередником у переговорах між Дамаском і курдами, а отже, однією з ключових сторін у діалозі з сусідньої Туреччиною щодо долі північно-східних регіонів, куди Анкара має намір ввести свої війська.

Перебирання на себе функцій головного гаранта безпеки Сирії дає Кремлю карт-бланш на врегулювання конфлікту на умовах, вигідних Москві. Це своєю чергою змушує країни Європи відтепер звертатися за допомогою до Путіна в таких питаннях, як стабілізація Сирії і Леванту, репатріація сирійських біженців, недопущення нового конфлікту і навіть стримування Ірану та Туреччини.

Таке вікно діалогу з Європою – це мрія Путіна, яку в Кремля сподіваються "монетизувати" в послаблення санкцій і захист спільних енергетичних проектів на кшталт "Північного потоку-2".

Туреччина. Мабуть, найбільше рішенню Трампа зрадів президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган. Для нього військова присутність США на північному сході Сирії була справжнім головним болем.

Він не міг приборкати курдський партизанський рух у Сирії, поки там стояли американські війська. Для Ердогана центр "вселенського зла" – це місто Манбідж на заході курдського анклаву, на території якого розміщені американці, британці та французи.

За пару тижнів до рішення Трампа Ердоган анонсував військову операцію в цьому районі, вирішивши пограти в ризикований блеф зі Сполученими Штатами. Це стало одним із факторів, що вплинув на рішення Дональда Трампа, який не бажав ймовірних зіткнень між турецькою і американською арміями.

Тепер Туреччина отримує "зелене світло" на вторгнення.

Турки зможуть отримати Манбідж і його околиці і витиснути курдів на схід від річки Євфрат, створивши у прикордонній зоні пояс безпеки і придушивши курдський рух, що вважається в Туреччині терористичною організацією.

Зараз між Туреччиною і США йдуть переговори щодо умов виходу Штатів. Ердоган бажає виторгувати для себе дозвіл від Трампа взяти ці землі під свій контроль. Це б узаконило військову окупацію Туреччиною цих територій, яку би подали як "перебирання на себе функцій гаранта безпеки" місцевого населення і недопущення реваншу терористів ІДІЛ.

Щоб підштовхнути США до якнайшвидшого повернення додому, турки знову розігрують питання розслідування справи вбивства саудівського інсайдера і колишнього розвідника Джамаля Хашкаджі (або Хашоггі). Маючи компромат на наслідного принца Саудівської Аравії у цій справі, Анкара активно тисне на США, щоби швидше отримати від Трампа дозвіл на завоювання курдських земель.

Паралельно Туреччина почала переговори з РФ про розподіл сфер впливу на північному сході Сирії після відходу США. Фактично протягом останніх двох років доля Сирії вирішується в трикутнику Анкара – Тегеран – Москва, а рішення Трампа остаточно розв'язує їм усім руки.

Іран. Вихід Штатів став полегшенням для іранців. Сирійські курди стануть більш згідливі і вразливі. Іран підтримує ініціативи з придушення курдів і не хотів би формування їхньої автономії в Сирії.

У Тегерана – власні проблеми з курдським сепаратизмом на північному заході своєї країни. Відхід США розширює для Ірану поле маневру в умовах санкцій і спроб Вашингтона загнати іранців в міжнародну ізоляцію.

Ірак, Ліван і Йорданія. Сусідні з Сирією держави розцінюють відхід США позитивно. Для них це рішення відкриває можливості для стабілізації країни, повернення всіх земель під контроль одного уряду і відновлення шосейних і залізничних комунікацій на сході, південному сході і північному сході країни, що вкрай важливо для відновлення регіональної торгівлі.

До того ж, це шлях до якнайшвидшої репатріації сирійських біженців.

Саудівська Аравія. Для Ер-Ріяда відхід США поховав їхні спроби налагодити довгострокові відносини з курдами, в яких вони недавно почали вкладати гроші, як союзниками в стримуванні Сирії, Ірану та РФ.

Оскільки ці плани розвалилися, у саудитів і їхніх союзників не залишилося іншого виходу, крім як піти на дипломатичний варіант повернення свого впливу в Сирії – через реінтеграцію самого Дамаска в арабське співтовариство.

За останні три тижні Емірати, Бахрейн, Судан і Палестинська автономія відновили дипломатичні відносини з Сирією. А в Дамаск знову почали приїжджати глави інших держав з офіційними візитами. Цього року вперше заговорили про відновлення членства Сирії в Лізі арабських держав.

Сирія після США: основні сценарії

Оскільки переговори навколо майбутнього північно-східної Сирії не завершені, можна описати контури майбутнього "договорняка", який зараз активно формується в трикутнику Анкара – Москва – Тегеран.

Поки найреалістичнішим видається такий сценарій.

Сполучені Штати дозволяють Туреччині взяти під контроль частину північно-східного курдського анклаву в Сирії. Турецька армія і протурецькі бойовики захоплюють частину курдської території і кордон. Анкара домовляється з Москвою про розподіл сфер впливу в цій частині країни. Росія гарантує, що курди не отримають автономію, а Туреччина дозволяє росіянам і сирійській армії відвоювати провінцію Ідліб.

Курдів вдається схилити до домовленостей з Дамаском про розширення їхніх громадянських прав, але не більше того. Вони повертають решту своєї території під контроль центрального уряду.

Якщо Росія і Туреччина не домовляються про великий переділ, турецька армія все одно здійснює вторгнення в Манбідж, а сирійські війська намагаються їй протистояти спільно з курдами. Повторюється історія з окупацією турками курдського анклаву Афрін на північ від Алеппо минулого року. Зрештою, після кривавих сутичок, сторони знову повернуться за стіл переговорів.

Росія і Туреччина фактично стають домінуючими гравцями на сирійській шахівниці. Саме з ними в подальшому розмовлятимуть європейці щодо близькосхідних проблем.

При цьому Туреччина отримує контроль над північною Сирією і можливість у майбутньому легалізувати на окупованих землях варіант ОРДЛО, щоб впливати на Дамаск.

Втім, існує низка чинників, здатних вплинути на цей базовий сценарій.

Зокрема, слід враховувати будь-які "форс-мажори", що можуть виникнути в ході будь-яких силових акцій на території Сирії. Будь-який інцидент з хімічною зброєю (або навіть просто повідомлення про це в ЗМІ), етнічні чистки або загибель іноземних військових можуть викликати відповідну реакцію США. Знаючи, як там ухвалюють рішення, виключати те, що Штати знову захочуть змінити свою думку, не можна, хоча це і малоймовірно.

Більше того, повернення курдських земель під контроль Дамаска і їхня окупація Туреччиною може зіткнутися з серйозними проблемами на місцях. Наприклад, курди чинитимуть лютий опір, а Башар Асад захоче таємно надати їм військову допомогу, як це було з Афріном на початку 2018 року. Важливу роль відіграватимуть місцеві арабські племена, що проживають на захоплених курдами східних сирійських територіях в провінціях Ракка і Аль-Хасака.

Втім, усі ці чинники – не такі сильні, як були два-три роки тому. Геополітична ситуація навколо Сирії змінилася, антиурядові угруповання втратили більшу частину своїх зарубіжних донорів.

Сирійський уряд вже ніхто не хоче міняти, а США занадто занурені у внутрішню політику, щоб робити різкий розворот на сирійському напрямку.

Ситуація з Сирією цього року дуже важлива для України. Посилення впливу Росії на Близькому Сході внаслідок відходу американців і її подальше зближення з Туреччиною і Саудівською Аравією – це погані новини для нас, оскільки це розмиває наші позиції в Європі.

Вже сьогодні значна частина європейських еліт готові підтримати ідею пом'якшення санкцій проти РФ і нормалізації відносин з Кремлем.

Чим сильніша Росія на Близькому Сході і в Північній Африці, тим слабша позиція офіційного Києва в європейських столицях. А чим більше Штати занурюються в хаос і внутрішню інституційну кризу, тим складніше нам буде стримувати Росію.

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора