Одна з ключових новин останніх днів, i не лише у сфері енергетики - це припинення транзиту російської нафти через її забруднення органічним хлором.

Станом на сьогодні повністю припинено транспортування російської нафти до Білорусі, України і далі до країн ЄС. Останнє - серйозний удар по російських амбіціях залишатися ключовим гравцем на енергетичному ринку Європи.

І водночас - загроза для стабільності російського бюджету, який залежить від продажу нафти.

Про це зараз написано багато статей. Та одне дуже важливе питання поки залишається не висвітленим.

Що означає зупинка нафтопроводу "Дружба" для України?

Відповідь невтішна: для Києва ці події є "останнім тривожним дзвіночком". Спробую пояснити, чому.

Український ринок нафти і нафтопродуктів є унікальним явищем і в Європі, і, швидше за все, у світовому масштабі.

Більш ніж 40-мільйонна країна майже повністю залежить від імпорту нафтопродуктів. Частково працює лише один нафтопереробний завод (НПЗ).

Головними постачальниками нафти і моторного палива є Росія і Білорусь. І при цьому білоруські НПЗ повністю залежать від поставок російської нафти.

Коли білоруси виявили в нафтi з Росії хлор, то відразу припинили її прийом і переробку. Це врятувало устаткування НПЗ, оскільки хлор у процесі переробки стає агресивною речовиною, здатною дуже швидко, буквально за кiлька годин, повністю зруйнувати технологічні вузли.

При цьому зупинка білоруських НПЗ дуже сильно вдарила по українському ринку.

У цьому випадку вже не настільки важливо, якою була реальна причина цього інциденту.

Офіційна Москва і державний оператор нафтопроводів «Транснефть» кажуть, що це провина якоїсь приватної компанії в Самарі, що не очистила нафту від хлору і пропустила її в нафтопровід "Дружба" на експорт.

Якщо це так, то система контролю за нафтою в "Транснефти" дуже погана, і нинішнiй iнцидент може повторитися в будь-який момент.

Якщо ж хлор у нафтi невипадково пов'язаний з підвищенням напруженості між Москвою і Києвом (або ж між Москвою і Мінськом), блокування "Дружби" також може повторитися в будь-який момент.

За будь-якого сценарію Києву варто готуватися до нових економічних загроз.

Примітно, що провідні світові економіки вже пройшли аналогічний урок - ще в 70-тi роки минулого століття. Тоді арабські країни Перської затоки вирішили використовувати нафту як інструмент політичного шантажу, зупинивши її експорт.

Паралізована економіка, символом якої стали кинуті на шосе автомобілі, що їх не було чим заправляти - цей урок був дуже болісним. Але головне - висновки з нього були зроблені.

Були створені обов'язкові мінімальні резерви нафти і нафтопродуктів на 90 днів споживання. Це правило пізніше прийняв і Євросоюз, зробивши його обов'язковим для своїх членів.

Таким чином, країни ЄС захищені як від нафтового шантажу, так і від несподіваних аварій, здатних тимчасово різко обмежити поставки нафти.

Автор цієї колонки ще на початку 2000-х разом з українськими дипломатами у Братиславі приготував для Києва матеріали про те, як ці запаси готується створювати Словаччина в рамках своєї підготовки до членства в ОЕСР і Міжнародному енергетичному агентстві, а також пiдготовки до членства в ЄС.

І тоді у мене склалося враження, що українські дипломати чудово розуміли важливість такого механізму для захисту економічних інтересів і безпеки України та її громадян.

Вiдтодi минуло майже 20 років. Однак такий механізм в Україні так і не був створений.

І не випадково, що для професіоналів і патріотів у керівництві українського Держрезерву, які розуміють стратегічну роль цих запасів у захисті своєї країни, ця тема знову постала на порядку денному.

І знову прикладом стала Словаччина, де кілька років тому впровадили механізм управління запасами нафти, який не збiльшує навантаження на держбюджет.

Пропозиції, як створити ці запаси, і законодавчі норми підготовлені. М'яч тепер на полi українських політиків.

Чи здатні уряд і Верховна рада забути про виборчi перегони і зайнятися економічною безпекою країни? Ситуація з "Дружбою" показала, що відкладати це на потім вже не можна.

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора