21 жовтня у петиційному комітеті Бундестагу відбулися публічні слухання про визнання Німеччиною Голодомору геноцидом українського народу.

Голодомор – це геноцид, але в політику ми не граємо: відповідь історика Грицака на звинувачення

А після цього засідання з’явилася жорстка заява посла України у Німеччині Андрія Мельника, який звинуватив українських істориків у бездіяльності, а фактично – у опорі такому визнанню.

"Європейська правда" публікує колонку посла, в якій той обґрунтовує свої звинувачення.

Оновлено: 

"Європейська правда" опублікувала також відповідь співголови комісії Ярослава Грицака на звинувачення посла.

* * * * *

Майже п'ять років тому, у лютому 2015-го, за ініціативою голови Асоціації істориків Німеччини, професора Мюнхенського університету Мартина Шульце-Весселя була створена Німецько-українська комісія істориків (DUHK), до якої увійшли по сім науковців з кожної сторони.

З українського боку її очолив професор Ярослав Грицак.

Ще тоді одним із головних напрямів роботи комісія визначила вивчення "історії України у радянський період і теми Голодомору". Завдання, поза сумнівом, важливе, і тим більше актуальне зараз, коли Бундестаг нарешті почав розгляд питання про визнання Голодомору геноцидом українського народу.

Як відомо, петицію із закликом про таке визнання підписало понад 50 тисяч громадян.

Однак ця комісія, яка мала би робити все для цього історичного рішення, вирішила просто ігнорувати цю тему.

Але достатньо було мені висловити у публічному просторі кілька критичних думок щодо діяльності (хоча, якщо бути більш точним, то радше бездіяльності) Німецько-української комісії істориків, як з’явилася гнівна реакція її співголів – шановних професорів Мартина Шульце Весселя та Ярослава Грицака.

Аж не віриться, що принаймні так мені вдалося вивести з летаргійного сну пана Грицака, який протягом останніх чотирьох із половиною років у згаданій (надзвичайно відповідальній, а не лише почесній!) якості зайняв вельми комфортну для себе позицію стороннього спостерігача стосовно резонансних історичних тем, які жваво обговорюються у німецькому політикумі та суспільстві.

І йдеться не лише про визнання Бундестагом Голодомору як геноциду українського народу.

Про інші деталі – дещо пізніше. Наразі ж хотів би повернутися до витоків, а саме до лютого 2015 року, коли вдалося реалізувати чудову ініціативу голови Німецької асоціації істориків, професора Шульце Весселя (за що йому – особлива повага) і створити Німецько-українську комісію істориків.

Адже дефіцит базових знань про Україну в Німеччині – особливо з початком російської агресії – просто зашкалює.

Цю ідею з ентузіазмом сприйняли у Києві.

Саме тоді міністри закордонних справ Франк-Вальтер Штайнмаєр і Павло Клімкін погодилися взяти комісію під спільний патронат. Саме тоді я особисто оббивав пороги МЗС Німеччини, причому на найвищих щаблях, щоб домогтися фінансування цього унікального інституту.

Пригадую, як не було меж моїй радості, коли спільними зусиллями нам таки вдалося забезпечити необхідну підтримку DUHK.

Тоді мріялося, що об’єктивне слово істориків потужно зазвучить не лише на закритих наукових колоквіумах, але насамперед у публічному просторі та в мас-медіа. Передовсім у самій Німеччині.

Тоді я і в страшному сні не міг уявити, наскільки ілюзорними є ці очікування.

Більше того, комісія, монополізувавши цю нішу, свідомо чи несвідомо, повністю самоусунулася із суспільного дискурсу, зайняла (даруйте, панове професори, за чесність) страусину позицію.

Поясню, що маю на увазі.

У своєму відкритому листі її співголови рапортують про "великі досягнення", які безумовно заслуговують уваги, зокрема, проведення п'яти щорічних конференцій, виділення щороку п'яти стипендій для юних вчених, а також плани зробити інформаційний портал.

Це все важливо (якщо закрити очі на те, що ледь не єдиною темою згаданих симпозіумів чомусь стала проблематика Другої світової війни та українського колабораціонізму з нацистами). Втім, є одне "але": все це відбувалося і відбувається у власному академічному мікрокосмосі, у комфортному науковому вакуумі, такій собі теплій ванні.

Натомість справжні фундаментальні виклики, які турбують громадськість обох країн, відверто ігнорувалися комісією.

Найбільш разючий випадок – це навіть не визнання Голодомору, а ініційовані нашими друзями у Німеччині – фракцією Партії зелених – публічні дебати у Бундестагу про "історичну відповідальність Німеччини перед Україною". Вони, нагадаю, відбулися ще 19 травня 2017 року на пленарному засіданні німецького парламенту.

Це була справді безпрецедентна подія.

Йшлося про те, що з огляду на непрості сторінки спільної історії, насамперед війну на винищення українців з боку Третього рейху, Берлін мав би визнати відповідальність за підтримку України у майбутньому, особливо на тлі триваючої російської агресії. На жаль, депутатам тоді так і не вдалося ухвалити рішення, а саме питання після бурхливих дебатів формально передали до комітету в закордонних справах.

Хоча якраз ці дебати могли б і мали б стати унікальним шансом для нашої історичної комісії сказати своє вагоме авторитетне слово, вона вирішила не помітити цю – сорі за тавтологію – історичну подію.

Жодного інтересу, жодних публічних звернень, жодних коментарів, жодної реакції, жодних публікацій у німецьких ЗМІ. Нічого! Як на мене, така позиція не має нічого спільного зі справжньою науковою відповідальністю.

На жаль, подібний сценарій повторюється і сьогодні, коли завдяки титанічним зусиллям українських активістів у Німеччині та людям доброї волі з усього світу вдалося зібрати підписи під петицією до Бундестагу про визнання Голодомору геноцидом.

Як вже згадано вище, 21 жовтня відбулося засідання петиційного комітету у Бундестазі. Як раніше, так і під час цієї події у німецькому парламенті неодноразово лунали прямі заклики до комісії надати свою об’єктивну оцінку одного з найбільших злочинів ХХ сторіччя. Але сама комісія чомусь не вважає, що ці заклики її мають зачіпати.

А тепер – найцікавіше.

Як з’ясувалося, вони мовчать свідомо і планують мовчати й далі!

На мій запит вони офіційним листом повідомили, що після обговорення, цитую, "більшість членів комісії схилилися до думки про те, щоб не висловлювати свою позицію" (!).

У листі вони навели також обґрунтування цього дивного рішення.

Одна з двох причин звучить так: "оскільки Голодомор є швидше питанням українсько-російських, ніж українсько-німецьких відносин". Коли я це прочитав, то ледь не впав зі стільця від шоку!

Із таким підходом ми категорично не можемо миритися.

Саме тому комісію з українського боку необхідно перезавантажити! Ця необхідність вже давно перезріла.

Зрештою, дещо дивною виглядає ситуація, коли жоден (!!!) із поважних українських членів DUHK не тільки не володіє німецькою мовою, але й глибоко не займається дослідженнями саме українсько-німецьких взаємин.

Пан Грицак мав би і сам зробити для себе висновок і передати естафету тим науковцям, хто більше не буде мовчати.

Закликаю потужну вітчизняну спільноту науковців-істориків долучитися до оновлення Німецько-української комісії.

P.S.: Вище я навмисне не згадав про другу причину, через яку комісія вирішила не брати участі у дискусіях. Вона звучить так: "бо більшість членів комісії вважає Голодомор радше "злочином проти людяності", ніж "геноцидом" згідно з дефініцією ООН".

У комісії порівну німецьких та українських істориків, а отже, "більшість" означає, що принаймні частина її українських членів також дотримується такої "цікавої" думки щодо Голодомору. Принаймні, так стверджує її німецький співкерівник. Натомість Ярослав Грицак мій лист від 19 вересня проігнорував, не надавши жодної відповіді.

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора