Днями "Європейська правда" опублікувала колонку посла України у Німеччині Андрія Мельника із звинуваченнями на адресу Ярослава Грицака, співголови Німецько-української комісії істориків, та її членів загалом.

Обурення дипломата викликало те, що ця комісія вирішила не долучатися до громадської ініціативи, яка відстоює у Бундестазі визнання Голодомору 1932-33 років геноцидом українців. Гасу до полум’я додав лист німецького співголови цієї комісії, з якого виходило, ніби частина українських членів комісії навіть не вважають Голодомор геноцидом.

Вихідними до "Європейської правди" надійшла відповідь Ярослава Грицака, яку ми публікуємо. Історик відкидає усі звинувачення.

Головна позитивна новина: і сам Грицак, і усі українські члени комісії наголосили: вони не мають сумніву у тому, що Голодомор був актом геноциду. Як з’ясувалося, у формуванні скандальної "позиції більшості" проти визнання Голодомору геноцидом, на яку послався посол, брали участь лише німецькі члени комісії, без українців.

Водночас український історик зустрічно звинуватив посла у браку комунікації, через який виникли ці підозри, а також у браку уваги до роботи комісії. Його позиція та аргументи детально викладені нижче.

Від редакції вважаємо за потрібне додати: кожна зі сторін, напевно, і далі бачить підстави для обурення, особливо після прикрого обміну звинуваченнями. Та сподіваємося, що попри це, науковці та посадовці все ж зможуть переступити через образи та почати співпрацю заради держави – адже розгляд питання Голодомору в Бундестазі ще триває, а профільний комітет не приховує, що чекає на висновок істориків. Тим більше що українська частина комісії, як з’ясувалося, має єдність, що ця трагедія справді була геноцидом українського народу. Навіть якщо до цієї експертизи доведеться долучити інших істориків, які досліджували саме події 1932-33 років. 

Саме такий розвиток міг би стати позитивним завершенням конфлікту та остаточно зняти питання, які звучали у останні дні.

Але якими б не були подальші дії, лист-відповідь історика Ярослава Грицака заслуговує на увагу.

* * * * *

Лист до посла України у Німеччині
Андрія Мельника.

Шановний пане после,

Ви сердитеся. Ви обурюєтеся.

Ви у великому праведному гніві кидаєте звинувачення на мою адресу та на адресу Німецько-української комісії істориків (DUHK/НУКІ). Ви кажете, що мене треба позбавити посади співкерівника комісії, а її українську частину пропонуєте поміняти.

Браво! Ви створили історію, яка уже декілька днів циркулює у засобах масової інформації.

Але цього всього могло не бути, якби був один телефонний дзвінок. Максимум – два. Від Вас до мене або до будь-кого із українських членів нашої комісії, щоб вияснити ситуацію.

Ви ж цього не зробили.

Ви пишете, що пробували контактувати зі мною, але я Вам не відповідав. Правдою є те, що між нами особисто не було жодного контакту. Усю справу Ви доручили співробітниці посольства, з якою ми обмінялися декількома мейлами – і на цьому усе скінчилося.

Я не знаю причини цього.

Чомусь німецьке МЗС, коли дійшло до розгляду питання Голодомору у німецькому парламенті, знайшло час і можливості до мене додзвонитися. Як рівно канадський та турецький посли в Україні, чи працівники апарату попереднього міністра закордонних справ України Павла Клімкіна, які контактували зі мною за потреби.

Хто потребує, може мене знайти, навіть попри те, що я нині за межами України. У сучасному світі заховатися неможливо.

Ви пишете про те, як "особисто оббивали пороги МЗС Німеччини... щоб домогтися фінансування цього унікального інституту" і як "не було меж радості, коли вдалося забезпечити необхідну підтримку DUHK". Дозвольте спитати: де це фінансування і де ця підтримка?

До Вашого відома: німецька частина комісії здобула фінансування від недержавного Robert Bosch-Stiftung та від Німецької служби академічних зв′язків (DAAD), яка частково фінансується державою, але є автономною академічною структурою, – німецьке МЗС не може впливати на те, як ці гроші розподіляються. Або Ви не знаєте ситуації, або Ви неправильно її тлумачите.

Українська ж частина комісії працює на "нульовому бюджеті".

Українські члени комісії, і я в тому числі, не одержують жодних зарплат чи гонорарів і роблять усе на громадських засадах. Єдині гроші, які ми можемо використовувати – це фінансування, яке йде через наших німецьких колег виключно на подорожі та проживання під час щорічних конференцій та німецько-українських воркшопів для молодих істориків. Може, Ви поплутали нас з німецько-російською комісією, яка дійсно має державне фінансування?

І взагалі: чому Ви звернули увагу на роботу нашої комісії лише тепер?

Я не пригадую, щоб Ви цікавилися роботою нашої комісії, її засіданнями чи конференціями за роки її існування. 

Якби Ви цікавилися роботою комісії, то, можливо, Ви б не казали, що комісія займається другорядними справами. Друга світова війна в Україні – тема двох останніх наших конференцій – це, по-вашому, другорядна тема?

Може, Ви б тоді також знали, що наша комісія не ігнорує теми Голодомору. Ми були співорганізатором міжнародної конференції про Голодомор у 2017 році, а також декілька раз обговорювали можливість організації власної окремої конференції, присвяченої цій темі (і, на щастя, нарешті домовилися).

Ви, мабуть, дізналися б, чому ми не можемо вийти зі спільною заявою щодо Голодомору як геноциду. Особисто я не займаюся темою Голодомору, але з того, що читав, склав собі чітке уявлення: так, Голодомор був актом геноциду.

Ви згадали про листа професора Шульце-Весселя до Вас – але ми не знали про нього, аж поки Ви не зацитували його у своєму тексті. Ця цитата нас, українських членів комісії, здивувала – нас ніхто ніколи не питав, що ми думаємо про Голодомор.

Після публікації Вашого листа я звернувся до кожної української членкині й кожного українського члена нашої комісії з питанням, що вони думають про Голодомор. Виявилося, що наші думки збігаються (заява української частини комісії наведена нижче. – ЄП).

На жаль, такої єдності немає серед наших німецьких колег.

Професор Шульце-Вессель мав на увазі саме німецьких членів комісії, а не усього її складу, коли говорив про "думку більшості" щодо Голодомору.

І це головна причина, чому ми не можемо вийти зі спільною заявою від усієї комісії. Це не означає, що німецькі історики не визнають Голодомор однією з найбільших трагедій у світовій та українській історії. Але деякі з них мають сумніви щодо придатності концепції "геноцид" для опису того, що творилося в Україні у 1932-1933 роках. Це питання є чисто науковим, а не політичним.

Ви ж очікуєте від нас політичних рішень. А це за означенням є неможливим.

Ми не є державною структурою. Ми є добровільним громадським об'єднанням, створеним за ініціативою німецьких істориків, які у 2014 році, у розпал так званої "російської весни", вирішили таким чином показати свою солідарність з Україною та українською справою.

Ми працюємо у міру своїх скромних (у тому числі фінансових) можливостей – у темпі, який напевно Вас не задовольняє, і без того суспільного розголосу, якого Ви потребуєте.

Якщо Ви хочете швидких й ефективних рішень, для цього є Інститут національної пам′яті. Там розв′язання таких ситуацій входить в опис службових обов′язків, і люди там одержують за це державні зарплати.

Тому Ваші погрози нас розігнати не потрапляють у ціль. Ми не підлягаємо Вашій юрисдикції. З подібним успіхом можете з висот Вашої посади пробувати розігнати хмари. Спробуйте, може, Вам це вдасться.

А щодо мене особисто, то я не боюся погроз зняти мене з посади співкерівника комісії.

Навпаки: Ви б зробили мені велику ласку, якби Вам це вдалося. При моїх теперішніх наукових і викладацьких навантаженнях позбутися цієї посади для мене було би Божою благодаттю – бо збільшило б мої шанси робити те, чого найбільше хочу: закритися у робочому кабінеті і писати книжки.

От тільки, щоб звільнити мене з посади, Вам не треба мені погрожувати чи апелювати до громадськості. Є простіший шлях: зверніться до всіх членів нашої комісії. Вони мене вибирали – їм мені звільняти. Бажаю Вам успіху також й у цій справі.

Але заради цього прошу Вас – а навіть благаю: пробуйте встановити з нами людський, а не чиновницький контакт. Трактуйте нас як своїх партнерів, а не як своїх підданих.

А поки цього не сталося, у мене й у членів нашої комісії складається враження, що звинувачуючи нас і погрожуючи нам, Ви переступаєте межу своїх компетенцій і намагаєтеся зробити з нас цапа-відбувайла за свої дипломатичні недопрацювання.

Ярослав Грицак,

Співголова Німецько-української комісії істориків

* * * * *

Заява українських членів Німецько-української комісії істориків

Нещодавні заяви українського посла у Німеччині Андрія Мельника щодо роботи нашої комісії викликали гостру публічну дискусію. 

Вважаємо за потрібне виступити від імені української частини комісії і заявити таке:

1)  До нас, українських членів Німецько-української комісії істориків, ніхто ніколи не звертався з проханням висловити свою думку щодо характеристики Голодомору як геноциду. Більшість з нас не є дослідниками цієї теми. Наші фахові інтереси переважно стосуються інших царин: історії Першої і Другої світової воєн, історії українсько-німецьких стосунків, сучасного стану історіографії. Але на підставі досліджень інших наших колег, до якості роботи яких у нас немає жодних сумнівів, ми можемо чітко заявити – так, ГОЛОДОМОР БУВ АКТОМ ГЕНОЦИДУ. І якби до нас хтось звернувся з проханням сформулювати нашу спільну думку, то вона була би саме такою.

2)  Поза всяким сумнівом, в академічному плані проблематика Голодомору була, є і буде на порядку денному роботи Комісії. Вважаємо, що осмислення історії Голодомору має значення не тільки для України, але й для Європи і всього світу. Уроки Голодомору, як і Голокосту, інших геноцидних актів на українських землях у 1930—1940-х роках, є універсальними для усвідомлення та відстоювання тих цінностей, на яких базується сучасна європейська цивілізація.

Ми глибоко переконані, що непереосмислене і непереоцінене минуле може повертатися, разом з масовим насильством. Тому визнання Голодомору геноцидом має стати ще однією, і серйозною перешкодою, щоб цього не сталося – ані тепер, ані у майбутньому. 

Поліна Барвінська
Владислав Гриневич
Ярослав Грицак
Гелінада Грінченко
Олександр Лисенко
Юрій Шаповал
Ігор Щупак