Кілька днів тому, 22 липня, на сайті російського МЗС з’явився промовистий коментар: "Вхождение Прибалтики в состав СССР также не было односторонним и произошло по взаимному согласию. (...) Тиражируемые прибалтийскими правящими элитами утверждения об "оккупации" Латвии, Литвы и Эстонии Советским Союзом в 1940 г. противоречат общепринятому в тот период определению этого правового термина. Между СССР и прибалтийскими государствами не было состояния войны, обращения со стороны Москвы не содержали угрозы объявления войны".

В Україні на нього мало хто звернув увагу. А дарма.

Адже російська правова доктрина, яка заперечує окупацію Литви, Латвії та Естонії, має прямий стосунок до питання Криму та Донбасу – окупацію яких Росія також заперечує.

Обставини, за яких Радянський Союз незаконно приєднав до себе територію балтійських країн, дуже нагадують події у Криму в березні 2014 року.

Аби розгорнути цю тезу, почнімо з пояснення кількох засадничих моментів.

Міжнародне право – це система норм, записаних у трактатах або віддзеркалених у міжнародних звичаях, які держави добровільно прийняли для врегулювання відносин між ними самими. Воно, звісно, не є системою ідеальною.

Перш за все, у практичному плані, щоб досягти можливості посилатися на його норми, треба бути державою, визнаною іншими учасниками міжнародних відносин. А кожна держава вирішує самостійно, кого визнати.

Крім того, багато століть міжнародне право передбачало, що держава може припинити своє існування внаслідок завоювання – тому, наприклад, поділи Речи Посполитої не були окупацією цієї держави. Її завоювали. Подібна доля спіткала й Українську народну республіку.

У сучасному міжнародному праві на практиці існує також суперечність між правом народів на самовизначення та забороною застосування сили (чи загрози її застосувати) проти територіальної цілісності держав – доля курдів цьому найкраще свідоцтво.

Та все ж таки міжнародне право – це найкращий інструмент запобігання потенційним конфліктам та вирішування існуючих, який цивілізовані нації напрацювали. Він, зокрема, береже малі та середні держави від свавілля великих, а право сили заступає силою правових норм. Міжнародне право – це запорука безпеки для переважної більшості країн.

На словах силу міжнародного права визнає також і Росія. У дійсності ж вона ним нехтує, вважаючи, що світом повинен правити концерт великих держав.

Однак, дбаючи про ілюзії, вона старається – а раніше старався Радянський Союз – представляти усі свої завоювання як законні, тобто такі, що відповідають міжнародному праву. Притому навіть аргументів нових не висуває.

Тому російська правова позиція щодо Криму має так багато аналогів з позицією щодо подій 1940 року в балтійських країнах, а також у Польщі в 1939 році. Вона посилається на нібито волю місцевого населення, виражену в псевдоплебісцитах чи псевдовиборах, та намагається аргументувати, що анексія (мовою російських чиновників – інкорпорація, приєднання чи возз'єднання) запобігла атаці чи то німецьких нацистів, чи українських "фашистів". Тому дії СРСР були "достойні, праведні, слушні та спасенні".

Проте позиція Росії недоречна. Досить прочитати базовий підручник, який описує розвиток міжнародного права у міжвоєнний період, зокрема фрагмент, присвячений пакту Бріана-Келлога про делегалізацію війни як інструменту політики та обов’язок мирного урегулювання спорів, а також про вирок Нюрнберзького трибуналу, який визнавав гітлерівські анексії, включаючи захоплення Австрії та Чехословаччини, недійсними від самого початку.

Можна також згадати Лондонську конвенцію 1933 року про визначення агресора, підписану СРСР, де прямо сказано, що агресією є напад збройних сил однієї держави на іншу, навіть без оголошення війни, або блокада узбережжя та портів іншої держави.

Практика міжнародних організацій, як, наприклад, Міжнародної організації праці, які не приймали Литву, Латвію та Естонію як нові країни, а просто відновили їхнє членство, теж суперечить путінським інтерпретаціям. Латвія та Естонія, а також переважна більшість території сучасної Литви – за винятком Вільнюса, переданого після війни Польщею Радянському Союзу, – були окуповані.

Чому Росія відмовляється визнати окупацію СРСР трьох маленьких країн?

Річ не тільки у намаганнях Путіна виправдати свою ідеологічну вітчизну – Радянський Союз. Окупацію балтійських країн та східних воєводств довоєнної Польщі не визнавала також Росія за Єльцина.

Отже, маємо справу з послідовною політикою Кремля виправдання міжнародних злочинів СРСР, мабуть, пов’язаною з острахом перед можливими судовими процесами про відшкодування та – з боку Естонії – територіальними претензіями до Печорського повіту, який у 1944 році був приєднаний до Росії.

Що з цього випливає для України? Хто слушно хоче повернення своїх окупованих земель, повинен також рішуче протестувати, коли путінський режим заперечує окупацію територій інших держав. Тим більше, коли об'єктом атаки є країни, настільки віддані справі допомоги Україні в європейській інтеграції та у боротьбі з російською агресією.

На жаль, українська громадська думка надто зосереджена на власних проблемах та війні з Росією, а про проблеми сусідів знає мало.

Дещо краща ситуація у дипломатії. Голова МЗС Дмитро Кулеба нещодавно опублікував статтю з нагоди закінчення Другої світової війни в Європі, написану спільно з міністрами закордонних справ балтійських країн, де визнав їхню окупацію СРСР.

Все ж тепер, після заяви МЗС Росії, Україні час піти на крок далі й у правовому вимірі прямо задекларувати, що Київ трактує балтійські країни як держави, тотожні довоєнним Литві, Латвії та Естонії. Тобто йдеться про однозначне засудження інтерпретації, що Литва, Латвія та Естонія є правонаступницями окупаційного правління Радянського Союзу, відомого як Литовська, Латвійська та Естонська РСР. 

Варто при нагоді заявити, що Україна не визнає також радянської анексії східної частини довоєнної Польщі 1939 року і що поширення території УРСР на Волинь та Галичину аж ніяк не відбулося у листопаді 1939 року.

Зауважимо, що це жодним чином не означає ризиків відторгнення цих територій від України – адже 5 лютого 1946 року набрав чинності договір про кордон, згідно з яким Польща передала Радянському Союзові майже всю територію, захоплену Червоною Армією у 1939 році (за винятком Перемишля). Від цього моменту знаходження Волині та Галичини у складі УРСР, а згодом України, відповідає міжнародному праву.

Це означає, що Україна не має жодних ризиків від засудження сталінської анексії 1939 та 1940 років.

Натомість цей крок зміцнює позиції Києва у питанні Криму. 

Добра політика вимагає правової послідовності. Вона повинна базуватися на універсальних цінностях – нормах міжнародного права.

Це дає країні моральний капітал, а через те полегшує отримання підтримки від сусідів та союзників.

Політично Україні буде зручніше та легше просити солідаризуватися з нею, коли вона зможе легко довести, що вона так діє стосовно сусідів, яких атакує путінський історичний ревізіонізм.

Тому заява російського МЗС створює для України чудову нагоду підтвердити, що вона вміє виявляти таку солідарність.

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора