Не потрібно бути глибоко залученим у переговорний процес щодо Донбасу, аби відчути "температуру по переговорній кімнаті". Щоби її відчути, достатньо проаналізувати коментарі української та російської сторін за підсумками берлінської зустрічі.

Короткі підсумки для преси за результатами семигодинних переговорів які виявилися принципово різними з боку Росії та України, продемонстрували не домовленість, а лише фіксацією їхніх позицій.

Та якщо для Києва ідеєю фікс при цьому залишається нормандський саміт, то Росія у традиційній для неї манері просуває свій порядок денний.

Прикро, але навіть інформаційна підготовка п’ятничної зустрічі була провалена Банковою.

Найперше, навіщо було широко рекламувати неминучість саміту Нормандської зустрічі? Було і так зрозуміло, що, маючи на додачу ще такий аргумент як хиткий режим тиші, Москва лише отримає ще один привід для того, щоби шантажувати Київ (ескалація напередодні зустрічі і провокація під Шумами із цієї серії). Що російська делегація у відповідь на запит про саміт киватиме на політичну частину домовленостей, погоджених Банковою за результатами паризького саміту 2019 року, та вимагатиме її виконання.

Тому ляпас у вигляді "саміт навіть не обговорювався" був більше, ніж очікуваний. 

Не менш показовим (і не лише в комунікаційному плані) став ультимативно категоричний тон Козака про нібито готовність Києва змінити постанову про місцеві вибори, що суттєво обмежує поле для маневру для президента Зеленського у Верховній Раді.

Хоча насправді перегляд постанови про вибори не є метою РФ.

І ультимативність заяв Козака є зайвим свідченням цього.

Висунення недосяжних цілей (і очевидно абсурдних, які жодного впливу на мирний процес не мають) має інші задачі.

Це і узалежнення будь-якого прогресу від доброї волі РФ; і спроба утримати та диктувати ініціативу; а також – провокування суспільного невдоволення.

Київ допустив помилку, коли погодився на цю гру, тим самим додавши їй легітимності. 

Підтримавши навіть гіпотетично можливість розгляду нової постанови Парламенту (а українська делегація, як випливає з пояснень Андрія Єрмака, це зробила) – Київ сигналізує готовність рухатися російською логікою мирного процесу, а також дає життя небезпечній ідеї, яку методично просуває Росія, стосовно перегляду українського законодавства нібито на відповідність мінським домовленостям.

Тут варто звернути увагу на коментар представника України у політичній підгрупі ТКГ, народного депутата Андрія Костіна, за яким проєкт нової постанови "повністю відповідає Мінському комплексу заходів". Симптоматична спроба виправдати російську логіку прочитання мінських домовленостей! Хоча за півтора року варто було б уже розібратися у всіх тонкощах усіх трьох мінських документів та виробити цілісну національну позицію, враховуючи досвід попередньої команди.

Про які зміни йдеться?

Проєкт Качура пропонує викреслити з нинішнього рішення будь-яку згадку чи відсилку до російської агресії, замінивши відповідний пункт словами, що проведення виборів можливе після "повноцінного завершення на відповідних територіях процедур з роззброєння, демілітаризації та реінтеграції відповідно до стандартів ООН та ОБСЄ".

Та на відміну від нинішньої редакції постанови, де чітко йдеться про зовнішню агресію, під її нову редакцію досить легко можна підігнати російську версію про нібито "внутрішній конфлікт" та "громадянську війну".

Тривожить також, що попри невтішні підсумки берлінської зустрічі, за словами Єрмака, українська сторона так і поки не відмовилася від форсування ідеї проведення саміту. Тепер – йдеться про його проведення "до кінця року".

Згадуючи минулорічну підготовку до паризького саміту, наслідки якого відгукуються дотепер і фактично стали ахіллесовою п’ятою української переговорної команди, то природним є питання, на які ще поступки готова піти Банкова заради додаткової зустрічі з Путіним? І якщо минулого разу можна було ще привезти на зустріч свій порядок денний, граючи на особливостях першого контакту, маючи шалену внутрішню підтримку і парламентську більшість – то навіщо хапатися за ідею другого саміту як рятівну соломинку, розуміючи, що Путін цього разу буде ще більш цинічним і аж ніяк не поступливим?

Проблема ж не у кількості проведених самітів і контактів з російським президентом...

Значним викликом для нової команди є відсутність цілісного бачення відсічі російській агресії на Донбасі та суперечливі методологічні підходи до прочитання ситуації на окупованих територіях.

І тому не буде зайвим нагадати ключові, найважливіші речі, які треба брати до уваги при формуванні цього бачення.

Найперше, що простежується у діях Банкової, – це надмірний акцент на якнайскоріше проведення місцевих виборів в регіоні при ігноруванні безпекових викликів.

Ще донедавна головні переговірники допускали можливість виборів у ОРДЛО навіть у жовтні.

Такий підхід заганяє українську делегацію у пастку політичних вимог, які висуває російська сторона.

Ризик такого підходу полягає в тому, що у разі поспішних виборів Донбас не отримає ані безпеку, ані  врегулювання. Києву необхідно повернутися до принципу "вибори через безпеку".

Друге. Хоча, безумовно, нинішній режим тиші є дійсно важливим досягненням Володимира Зеленського, однак, він не може бути ані самодостатнім, ані замінити собою весь безпековий комплекс.

Ілюстрація цього – те, що росіяни знайшли можливість для просування легітимізації своїх маріонеток навіть на безпековому треку, через так званий координаційний механізм, який мали задіяти під Шумами напередодні берлінської зустрічі. Збереження перемир’я у такому вигляді робить президента ще більш політично вразливим. Відповідно, українській делегації необхідно не допустити підміни всього безпекового комплексу виключно режимом тиші і наполягати на поверненні до принципу "спершу безпека".

Третє. Банкова має нарешті дати собі відповідь, хто нестиме відповідальність за процес стабілізації безпекової ситуації в регіоні.

Очевидно, що на нинішньому етапі росіяни не допустять в регіон українські правоохоронні органи. Недопустимою для України є й реалізація концепції місцевих безпекових сил чи ідей про спільне патрулювання, до яких апелював президент у рамках Мюнхенської конференції в лютому цього року. Відтак, Києву більш уважно поставитися до ідеї розгортання посиленої міжнародної присутності під егідою ООН як нейтральної сили на окупованих територіях, яка власне і забезпечила би створення належних безпекових умов для виборчого процесу, а головне – гарантувала би виведення російських окупаційних сил з регіону та роззброєння бандформувань.

До речі, концепція такої миротворчої місії була розроблена та погоджена українською стороною з Німеччиною, Францією та США і передана Росії ще у 2017 році.

Четверте. Помітним є зростання голосів за зміну Мінських домовленостей.

Однак, навіть якщо допустити готовність росіян піти на такий перегляд, головною проблемою, з якою стикнеться Київ, знову стане інтерпретація та логіка прочитання нових документів.

Власне, відмова від завершення розробки всеохопної "дорожньої карти" (розробка якої, до речі, була погоджена також росіянами під час Берлінського саміту 2016 року) є серед головних помилок нинішньої команди. Власне така "дорожня карта" усувала різночитання всіх трьох мінських документів, а також передбачала чітку послідовність виведення російських військ з території України, закриття кордону та проведення місцевих виборів.

І наостанок, офіційному Києву слід повернутися до принципу "нічого про Україну без України".

Чим більше дипломатія Зеленського шарахається між "іншими варіантами", тим далі на периферію світової політики спускається українська боротьба.

Кращого подарунку російський агресор, певне, і не чекав, коли своїми власними руками українська сторона заплутує не лише себе, а й наших міжнародних партнерів. За цих умов як ніколи зростає ризик вирішення українського питання не тільки без України, а й у діалозі з Росією, підходи якої до врегулювання можуть здатися Заходу "адекватнішими".

Не кажучи вже про тяжіння до "справ як завжди" з Москвою та зростаючої втоми від України.

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора