Останніми днями всі ми стежимо за ескалацією між Азербайджаном та Вірменією, що невипадково відбувається одразу після завершення навчань "Кавказ-2020" (згадаймо 2008-й).

Для Росії ця війна – дуже вчасна на тлі посилення напруженості у внутрішній політиці: зростання напруги в Дагестані, що вже роками живе в антитерористичному режимі, протести в Хабаровську та Башкирії та недавнє отруєння "Новічком" російського опозиціонера Навального.

Усе це потребує перемикання уваги.

Натомість події у Карабаху стали викликом для України. Що робити Києву з усією багатогранністю відносин у трикутнику Україна – Вірменія – Азербайджан у світлі нових подій, що розгортаються на Кавказі?

Донбас та Карабах: спільне та відмінне

По-перше, слід розібратися, що спільного між війною на сході України та у Нагірному Карабаху.

Карабах, не схожий на Донбас: 8 відповідей на запитання про нову війну на Кавказі

Попри зовнішню схожість (втрата контролю над частиною територій), порівнювати конфлікти на Донбасі та навколо Нагірного Карабаху важко і, швидше за все, не варто.

Хоча одна спільна риса є. На думку міжнародних експертів, найголовніше, що об’єднує ці два конфлікти – це те, що Росія зацікавлена в них обох і активно їх провокує та роздмухує.

Війна з Україною дозволяє РФ тиснути на Київ, перешкоджаючи зближенню із Заходом, а конфлікт у Нагірному Карабаху – впливати на Вірменію й Азербайджан, перешкоджаючи розвитку всього регіону, послаблюючи обидві країни та зберігаючи їх у сфері свого впливу, конкуруючи при цьому з Туреччиною.

Також слід зауважити, що конфлікт в Україні триває і не є замороженим.

А от Карабах став прикладом "розмороження" конфлікту.

Саме тому історія з Карабахом – це можлива проєкція на війну в ОРДЛО: навіть якщо ситуацію на Сході України буде хоча б частково заморожено, то завжди буде існувати ризик "розмороження" конфлікту і відновлення бойових дій.

Що точно об’єднує конфлікт в Україні та конфлікт навколо Нагірного Карабаху, то це недієвість існуючих міжнародних механізмів щодо їхнього врегулювання, передусім в рамках ОБСЄ.

Мінська група ОБСЄ, покликана здійснювати пошук мирного врегулювання конфлікту в Нагірному Карабаху, діє з середини 1990-х. За весь цей час єдиним її успіхом стало забезпечення постійного форуму для переговорів щодо мирного вирішення конфлікту.

І якщо певний час цей механізм опосередковано забезпечував припинення вогню та замороження конфлікту, то у нових геополітичних реаліях він виявився неспроможним навіть на це.

Протистояння великих гравців

Протистояння між Вірменією та Азербайджаном не нове. Проте до нього активно залучені й зовнішні гравці.

Вірменія зробила, напевно, єдино можливу, але помилкову ставку на росіян. Натомість Туреччина використовує момент, щоб розширити свій вплив на Кавказ.

Через Нагірний Карабах Росія зберігає свій вплив у регіоні, а тому якщо Туреччина хоче повернути своє панівне положення, то їй необхідний контроль саме над цим клаптиком окупованої частини.

Таким чином протистояння великих гравців із Сирії поширюється на Кавказ.

Було б наївно думати, що справа тільки в Україні чи у Вірменії з Азербайджаном. Росія прагне оточити себе "поясом нестабільності", який простягається від Придністров’я і аж до Карабаху; а потенційно цей пояс може охоплювати територію від Балтійського моря і аж до Ферганської долини.

А це означає, що як війна в Україні, так і підтримка етнічних конфліктів на Кавказі для Росії однозначно є частиною її глобальної стратегії.

Багато питань ще залишаються без відповіді. Зокрема, як далеко зайде російсько-турецьке протистояння і в який момент до конфлікту почнуть долучатися США і Китай? На чиєму боці виступить Іран і де лежить сфера його зацікавленості у цьому конфлікті?.

Якою має бути позиція України?

Але розуміння підґрунтя цього конфлікту знов підводить нас до питання: кого підтримує Україна?

Наша позиція має бути однозначною: дотримання принципу територіальної цілісності держав та непорушності державних кордонів – одного з базових принципів міжнародного права.

Варто враховувати, що Україна – дім для багатьох азербайджанців та вірмен, а ця війна не є війною двох народів, а змаганням великих гравців за вплив в регіоні.

Саме тому Україні варто було би закликати обидві сторони повернутися до мирного діалогу, яке це і зробило українське МЗС.

Маємо розуміти, що цей конфлікт – не про Карабах і не про те, кого на цій території проживає більше – вірмен чи азербайджанців, це виключно про змагання більш амбітних сусідів та цинічне вирішування своїх суперечок ціною чужих територій і чужих життів.

І один із факторів миру – це подальше міжнародне обмеження агресивних можливостей Росії творити хаос на території сусідів.

Втім, Україні слід навчитися не лише реагувати на геополітичні події, але й самій прагнути бути суб’єктом міжнародної політики.

Один із можливих шляхів – подумати про потенційну роль України як переговірника і миротворця, який не має власних територіальних претензій чи намірів втручатись у життя цих держав.

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора