Як зміниться політика США щодо України після президентських виборів? "Європейська правда" разом із Центром "Нова Європа" публікує думки відомих американських експертів щодо того, чого чекати Україні від виборів, які відбудуться вже 3 листопада.

Ми опублікували роздуми Майкла Кіммеджа, професора Католицького університету Америки і аналітика German Marshall Fund ("Проблеми для України будуть і з Трампом, і з Байденом"), Скотта Каллінана, ексрадника Комітету у закордонних справах Палати представників США ("Три речі, що об'єднують плани Байдена та Трампа щодо України"), Девіда Саттера, старшого наукового співробітника Hudson Institute ("Трамп чи Байден: хто з них більш готовий протистояти Росії"), Стівена Пайфера, старшого аналітика Центр міжнародної безпеки і співпраці Стенфордського університету, посла США в Україні у 1998-2000 роках ("Допомога замість шантажу: чому перемога Байдена краще для України"), а також професора Пола Д’Аньєрі, експерта зі східноєвропейської та пострадянської політики в University of California, Riverside ("Чому Байден буде змушений не надто цікавитись Україною"). 

Останній текст  – оцінка перспектив співпраці Вашингтона та Києва від Бенджаміна Шмітта, ексрадника Держдепу з питань енергетичної безпеки у Європі, постдокторанта Гарвардського університету. 

* * * * *

Від моменту появи незалежної України у 1991 році США та Україна розвивають стратегічне партнерство, яке є життєво важливим для національної безпеки обох держав.

Події минулого десятиліття особливо підкреслили важливість відносин між Вашингтоном та Києвом для спільної протидії російській агресії вздовж Східного флангу НАТО. Ця стратегічна реальність продовжить своє існування незалежно від того, хто обійме позицію президента США 20 січня 2021 року — Джо Байден чи Дональд Трамп.

Безпекова співпраця України з США та ліберально-демократичними державами Європи дозволила їй зберегти свій суверенний (навіть якщо крихкий) статус в умовах тривалої російської кампанії з підриву стабільності України, яка включає незаконну анексію Криму, агресію на Донбасі та постійний військовий, економічний та геополітичний тиск. Для Вашингтона підтримка євроатлантичних прагнень України відповідає інтересам національної безпеки США на трансатлантичному треці, запорукою яких є цілісна, вільна та мирна Європа.

Українські лідери національної безпеки зарекомендували себе як важливі партнери США та інших європейських країн у боротьбі із гібридною злочинною діяльністю Росії. Уроки, які були вивчені та поширені на Заході українськими лідерами та експертами, зробили значний внесок у розробку всеосяжних трансатлантичних стратегій для посилення стійкості демократій.

Недавні необдумані дії Кремля, що були спрямовані як проти лідерів внутрішньої політичної опозиції, так і проти західних демократичних норм, говорять про те, що партнерство між США та Україною лише посилюватиметься протягом найближчих чотирьох років.

Відтак, чи можна очікувати, що зовнішня політика та позиція США у питанні національної безпеки щодо України зазнає суттєвих змін та залежатиме від результатів президентських виборів у 2020 році у США? Якщо нещодавні події здатні чомусь навчити, найімовірніша відповідь — "ні".

Протягом останнього десятиліття Україна отримала масштабну підтримку як від демократів, так і від республіканців, а також обох палат Конгресу.

Ця підтримка відбувалась у різних сферах та була реалізована за допомогою майже постійних заходів, які впроваджували як адміністрація Обами, так і Трампа.

Наприклад, за часів адміністрації Обами уряд США швидко посилив підтримку українського суверенітету та територіальної цілісності, реагуючи на російську агресію в Україні. Адміністрація Трампа продовжувала підтримувати Україну, схваливши для неї навіть продаж летальної оборонної зброї наприкінці 2017 року.

Реагуючи на незаконну анексію Криму Росією та російську агресію на Донбасі, адміністрація Обами взяла на себе координацію трансатлантичних санкцій проти РФ. Цю політику продовжили і політики, які очолюють Міністерство фінансів та Державний департамент США вже за Трампа.

Ми можемо розраховувати, що і за Байдена, і за Трампа триватиме дипломатична робота, спрямована на посилення санкцій, які мають стримати подальшу агресивну поведінку Росії в Україні та за її межами.

На тлі обмежень із боку "Газпрому" адміністрація Обами координувала діяльність життєво важливих реверсних потоків природного газу, щоб підтримати енергетичний суверенітет України та забезпечити країну газом із країн ЄС.

Водночас адміністрація Обами спільно з колегами з Європейського Союзу активно підтримувала диверсифікацію енергетичної інфраструктури по всій Східній Європі. Адміністрація Трампа продовжила цю політику. Крім того, і адміністрація Обами, і Трампа були відвертими противниками трубопроводу "Північний потік-2". Це проєкт Кремля, спрямований на припинення транзиту російського газу до Європи через Україну, і він може зашкодити економічним та стратегічним інтересам Києва в галузі безпеки.

Прихильники "Північного потоку-2" намагалися представити цей спротив і санкції, які були запроваджені згідно із Законом США про національну оборону від 2020 року, та які дотепер успішно зупиняли завершення роботи кремлівського трубопроводу як політику, ініційовану самим президентом Трампом.

Завдяки спробам зобразити спротив США щодо будівництва "Північного потоку-2" як питання, яке поляризує суспільство та яким керує особисто Трамп, прихильники "Північного потоку-2" сподівались підірвати підтримку цієї політики серед демократів Конгресу, а також серед тих опонентів цього проєкту у Європі, які мають занепокоєння щодо Трампа.

Це тактика "вини за асоціацією", позаяк президент Трамп глибоко непопулярний у багатьох європейських країнах.

Однак насправді опозиція "Північного потоку-2" та підтримка широких санкцій, які розповсюджуються на технології, необхідні для будівництва газопроводу та спрямовані на зупинку проєкту, має на Капітолійському пагорбі підтримку як серед демократів, так і серед республіканців. Немає підстав сумніватися, що ця підтримка залишиться незалежно від результатів виборів у США.

Примітно, що сам віцепрезидент Байден у своєму виступі в Стокгольмі в серпні 2016 року назвав "Північний потік-2" "поганою угодою для Європи".

Найбільша різниця, яку ми можемо очікувати від двох лідерів, насправді полягає в тому, наскільки вони особисто віддані українській політичній стабільності та суверенітету та чи висловлюються на їхню підтримку. За цим показником президент Трамп досяг жахливих результатів.

Він мало зацікавлений у тому, щоб засуджувати злочинну діяльність Путіна в Україні та ширше, на Заході, і йти у такий спосіб на конфронтацію з російським президентом.

Натомість Трамп активно просив підтримки у президента України Володимира Зеленського у відкритті політично вмотивованого розслідування, яке мало зашкодити Байдену — що зрештою призвело до процесу імпічменту Трампу наприкінці 2019 року.

Нещодавно Трамп та його близькі друзі, включно з ексмером Нью-Йорка Рудольфом Джуліані, активно поширювали дезінформацію, яку розповсюджував проросійський депутат Верховної ради Андрій Деркач, щодо якого Міністерство фінансів самого ж Трампа запровадило санкції за втручання у вибори за допомогою Росії. Що стосується його особистого ставлення до української національної безпеки, президент Трамп демонстрував поведінку, яка дестабілізує Україну, і неодноразово погрожував послабити ту значну двопартійну підтримку, яку має українська держава.

На відміну від цього, віцепрезидент Байден був рішучим прихильником українського суверенітету як на словах, так і на ділі.

На посаді віцепрезидента Байден був відповідальним за український напрямок, і міжнародна спільнота сприймала його як адвоката підтримки української територіальної цілісності проти російської агресії. Він комунікував із лідерами Європейського Союзу та багатьма міжнародними фінансовими установами у пошуках підтримки антикорупційних реформ в Україні, які б посилили внутрішній демократичний розвиток країни.

Особисте співчуття та підтримку Байдена молодим прореформаторським лідерам в Україні після Української Революції гідності 2014 року, мабуть, найбільш промовисто продемонструє його історичне звернення до Верховної ради у грудні 2015 року. Він зазначив у ньому, що "момент України" настав та закликав українських лідерів "скористалися можливістю [та] побудували краще майбутнє для народу України".

Навіть більше — вже після того, як він покинув уряд у 2016 році, віцепрезидент Байден неодноразово виступав на підтримку інтересів національної безпеки України та висловлювався проти гібридної агресії Владіміра Путіна, яку російський президент спрямовує проти трансатлантичної спільноти.

Відтак, хоча ми можемо бути впевнені, що офіційна політична підтримка США сильної та вільної України буде продовжуватися після 2020 року як за Байдена, так і за Трампа.

Проте ступінь підтримки та уваги, яку українська держава може отримати саме від президента, найімовірніше, стане найбільшим контрастом для  українського керівництва.

У будь-якому разі, залишатиметься першочерговим, щоб американські та українські дипломати та представники органів національної безпеки на всіх рівнях продовжували свою роботу у напрямку позитивного стратегічного співробітництва і у новому десятилітті.

Від цього залежить наші взаємні успіх і безпека.

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора

Стаття є частиною проєкту "Нова Європа цікавиться. Америка" від Центру "Нова Європа"

Публікація видана в межах Ініціативи з розвитку аналітичних центрів в Україні, яку виконує Міжнародний фонд "Відродження" у партнерстві з Ініціативою відкритого суспільства для Європи (OSIFE) за фінансової підтримки Посольства Швеції в Україні