Наприкінці року Україна стане першою країною за межами ЄС, що очолюватиме Дунайську стратегію – масштабну макрорегіональну ініціативу Євросоюзу.

Це амбітний крок з боку українського уряду, адже це головування є дуже відповідальною місією, яка потребує значних інтелектуальних, людських і фінансових ресурсів. Уряд бачить у цьому можливість підвищити міжнародний авторитет та прискорити євроінтеграційний рух України.

Втім, відкритим залишається питання: чим стане головування України у Дунайській стратегії – початком якісно нового етапу участі країни у цій амбітній ініціативі ЄС чи лише коштовною PR-акцією?

Навіщо Україні Дунайська стратегія?

Стратегія ЄС для Дунайського регіону (ЄСДР) стартувала у 2011 році. До її реалізації залучені 14 країн Дунайського басейну, від витоку Дунаю в німецькій землі Баден-Вюртемберг до дунайської дельти, яка належить Румунії та Україні.

Українська частина Дунайського регіону охоплює Одеську, Чернівецьку, Івано-Франківську та Закарпатську області і перевищує 68 тис. кв. км з населенням близько 6 млн осіб. Її стратегічне значення обумовлено межуванням усіх чотирьох областей з країнами-членами ЄС.

Тож ЄСДР для України є важливим чинником розвитку прикордонних територій на кордоні з Євросоюзом та інструментом досягнення її євроінтераційних прагнень.

Попри це, протягом майже 10 років реалізації Дунайської стратегії Київ приділяв їй не надто багато уваги, а ставлення уряду до участі у ній до останнього часу було доволі формальним.

Про це свідчать і якість першого варіанта позиційного документа України щодо майбутньої тоді Стратегії ЄС для Дунайського регіону у 2010 році, який був істотно доопрацьований завдяки тиску громадськості та за участі групи незалежних експертів і вже в якісно новому вигляді потрапив до Брюсселя, і неактивність під час щорічних форумів ЄСДР, за винятком 2016 року, коли серед спікерів форуму в Братиславі був представник МЗС України. Протягом тривалого часу Україна залишалась єдиною країною-учасницею ЄСДР, яка не брала участі у координації жодного з її 11 пріоритетних напрямків.

Україна досі не має формалізованого стратегічного бачення своєї участі у ЄСДР із чітко визначеними цілями та пріоритетами, а також інструментами їх досягнення.

Утворений постановою Кабміну у вересні 2011 року Координаційний центр з провадження діяльності, пов’язаної з участю України в реалізації Стратегії ЄС для Дунайського регіону, залишається досить аморфною структурою. Доволі слабким є й інститут Національного координатора ЄСДР, діяльність якого наразі забезпечує Міністерство розвитку громад та територій.

Чому так відбувається?

Переважна більшість країн-учасниць Стратегії повністю або майже повністю розташовані у Дунайському басейні, а отже, усвідомлюють себе як дунайські країни.

Натомість для Києва це – лише один із географічних регіонів великої за територією України.

Відсутність помітного прогресу в урядовій діяльності щодо Дунайської стратегії є й наслідком "інституційного безпам'ятства" – кожна зміна уряду призводила до повернення майже у початкову точку у спробах вибудувати систему координації участі в ній України.

Фото: DPA/East News

Необхідні кроки

Дунайська стратегія є платформою для співпраці між країнами-учасницями не лише на урядовому рівні.

Так, громадянське суспільство стало потужним двигуном участі України в її реалізації і навіть у залученні фінансування. Яскрава ілюстрація – 5-річний екологічний проєкт із бюджетом 2,4 млн доларів "Відновлення водно-болотних угідь та степів у регіоні дельти Дунаю".

Серед успішних інфраструктурних проєктів варто назвати створення коштом українських приватних інвестицій поромного комплексу у селі Орлівка Одеської області та відкриття поромної переправи Орлівка-Ісакча.

Разом із реконструйованою автотрасою Одеса-Рені вона істотно поліпшила транспортний зв’язок між Україною та Румунією і Болгарією, а також автомобільну досяжність Греції та Туреччини.

Зараз Мінрегіон та Урядовий офіс координації європейської та євроатлантичної інтеграції готують Програму та План заходів головування України в Дунайській стратегії.

Часові рамки – дуже обмежені.

Обмеженими, як демонструє досвід, є також людські та експертні ресурси.

Перше, що їм потрібно зробити, – вийти з вузького кола урядових структур і залучити експертів з неурядового сектора, тобто "носіїв інституційної пам’яті".

Таких, як МБО "Екологія-Право-Людина", одеські Центр регіональних досліджень і Центр сталого розвитку та екологічних досліджень Дунайського регіону, чернівецький ДНТЦ "Екоресурс", ужгородське Агентство місцевого розвитку та інформаційних ресурсів "Європоліс", київський Український інститут міжнародної політики, Асоціацію органів місцевого самоврядування "Стратегія ЄС для Дунайського регіону".

Друга важлива умова – робота у тісній співпраці з обласними і місцевими органами влади чотирьох українських областей Дунайського басейну.

Роль Києва – координуюча, а реалізація конкретних проєктів та ініціатив у рамках ЄСДР відбувається на місцях.

І тут постає третє питання – фінансове.

Нагальними є два завдання: 1) інвентаризувати проєкти, що вже реалізуються, із налагодженням комунікації з їхніми командами; 2) розв’язати технічні проблеми, що спричинили катастрофічну ситуацію з українськими учасниками Дунайської транснаціональної програми, а також забезпечити захист інтересів українських виконавців від непрофесійних і неправомірних дій, що іноді трапляються з боку органів управління відповідних програм.

Головування у ЄСДР дає Києву шанс зміцнити свою роль як регіонального лідера.

А пам’ятаючи про те, що лише дві країни-учасниці Стратегії – Україна та Молдова – не є ані членами ЄС, ані кандидатами, консультації з молдовським урядом і визначення спільних пріоритетів можуть додати більшої стратегічної ваги українському головуванню.

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора