Що відбувається навколо "Північного потоку-2"? Чи вдасться зупинити будівництво російського газогону? І що чекає на Україну у разі, якщо "Газпрому" все ж вдасться реалізувати свій проєкт?

Ці запитання стають особливо актуальними в контексті інформації – поки неофіційної – про небажання Сполучених Штатів посилювати чи навіть зберігати санкційний тиск на рівні, здатному заблокувати добудову "Північного потоку-2". Це суттєво підвищує шанси "Газпрому" на завершення будівництва газогону. 

Але чому так відбувається? 

Чому союзники України, які так довго підтримували нас, зараз послаблюють тиск на РФ? І що треба зробити Києву, щоб повернути довіру та допомогу Заходу?

Спробуємо відповісти на ці питання.

Боротьба, незважаючи ні на що

Україні потрібен транзит російського газу. Не стільки заради грошей, скільки для протидії російській агресії.

Росіяни це чудово знають, а відтак вже не один рік намагаються позбавити Україну цього інструменту захисту та впливу.

Вони почали це робити дуже давно і довгий час були успішні. Перший "Північний потік" працює вже багато років, "Турецькі потоки" добудовані й також у роботі, принаймні частково.

Лишається останній крок – "Північний потік-2".

І все йшло за російським планом до 2016 року, допоки "Нафтогаз" не розпочав свою, здавалося, нездійсненну місію. Але виявилося, що вона дає результат.

У грудні 2019 року, коли здавалося, що залишається кілька тижнів роботи з укладання труб, коли спливав термін дії транзитного контракту і в Кремлі вже уявляли, як навесні 2020 року вони відключать постачання в бік України і розпочнуть зовсім іншу гру – президент США підписав закон, який увів у дію перший раунд санкцій щодо ПП2.

І раптом усі притомні підрядники вийшли з проєкту; раптом виявилося, що добудувати трубу майже нема кому; раптом росіянам довелося підписати нову транзитну угоду, що принесла Україні більше $7 млрд та п’ять років...

Так розпочався новий раунд гри, в який мало хто вірив і ще менше людей очікувало. 

Відтоді минуло півтора року позиційної боротьби. Спочатку – втримати запроваджені санкції, потім – додати ще один санкційний рівень, після якого з проєкту вийшли всі страхувальники і компанія, яка мала сертифікувати газогін в разі добудови.

Звісно, це не було дарунком долі. Це був результат наполегливої, кропіткої і дуже виснажливої роботи команди.

Втім, було одне але: навіть надлюдські зусилля команди "Нафтогазу" не призвели би до такого фантастичного результату, якби компанії не довіряли.

Зруйнувати довіру

Необхідною умовою проміжної перемоги України у 2019 році було те, щоб у США сприймали "Нафтогаз" як взірець, та й взагалі ледь не єдиний успішний приклад реформ в Україні. 

Цього б не було, якби "Нафтогаз" не словом, а справами не просував втілення справжнього ринку газу в Україні.

Якби "Нафтогаз" (саме "Нафтогаз", і всі причетні визнають, що без зусиль компанії нічого б не було!) не провів справжній, а не фіктивний, анбандлінг.

Якби "Нафтогаз" – завдяки реформі корпоративного управління – не позбавився впливу політичної корупції та не перетворився з чорної діри державного бюджету на найбільшого донора того ж самого бюджету.

Саме ці "якби" надавали партнерам за океаном впевненості, що "Нафтогаз" не просто бореться за зайву копійчину (аргумент, який увесь час використовували у Вашингтоні німецькі лобісти), а воює за державу Україна та за безпеку – енергетичну і фізичну – всієї Європи.

Саме всеосяжна і докорінна реформа нафтогазової галузі та системи корпоративного управління, яку розпочав і успішно втілював у життя "Нафтогаз", давала партнерам на Заході надію, що Україна не безнадійна.

Росіянам знадобилися декілька років, аби зрозуміти, в чому справа.

Чому заливання грошима найбільших вашингтонських лобістів не приносить успіху. 

Чому в Конгресі і в адміністрації дослухаються не до щотижня нових німців, а до якихось там пари українців.

І коли вони це зрозуміли – то вже точно знали, що треба робити…

Шанс для "Газпрому"

Логіка РФ – досить проста. Якщо існує такий важіль, що дозволяє буквально зсувати з місця бюрократичні гори у Вашингтоні, то треба… цей важіль знищити. 

А для цього треба показати, що реформа закінчилася.

Наприклад, зробити так, щоби Україна відновила регулювання цін. Або запропонувала дешево віддавати газ державної компанії комусь з олігархів. Або розчавила корпоративне управління та почала тасувати наглядову раду та правління "Нафтогазу". Або... Є ще багато різних способів, і їх бажано задіяти всі одночасно.

А коли всі західні партнери почнуть питати, навіщо ви все ламаєте і фактично стріляєте собі в ногу (та й не лише в ногу), треба щоби Україна зробила вигляд, що вони не зрозуміли, що їм кажуть, і взагалі нічого не відбувається. А потім додала, що "ми не зобов’язані переконувати наших партнерів у законності наших дій".

Але найцікавіше – що Київ саме так і вчинив!

Наслідки такої поведінки дуже прості та передбачувані: повна втрата довіри. Не лише до "Нафтогазу", а до держави Україна. І втрата надії на те, що ми не безнадійні.

А відтак який сенс продовжувати нас підтримувати? Зрештою, росіяни за таких розкладів нічим не гірші за українців, до того ж, з РФ можна разом діяти проти інших геополітичних гравців…

Що ж, коли "Північний потік-2" буде добудовано, для України розпочнеться, на жаль, зовсім інша реальність.

Реальність зі значно дорожчим газом, ніж це сьогодні здатні уявити в будинку на Банковій. Із відкритим вікном для прямого вторгнення без ризику втратити гроші за продаж газу. Із Росією, що отримала багато додаткових козирів для своєї геополітичної гри…

Чи є надія, що цього можливо уникнути? Ще є.

Це надія на те, що владні кола нарешті перестануть вдавати, що не розуміють натяків та прямих сигналів наших партнерів. Ситуацію ще можна переграти і знайти правильне рішення.

Але час спливає. І наразі – дуже швидко.

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора