Польща підтримує Україну в її протистоянні з Росією, на шляху до європейської та євроатлантичної інтеграції, є союзником в енергетично-геополітичних питаннях. Ці твердження навіть не потребують посилань на конкретні дії, рішення чи заяви – на цих принципах базується сучасна політика Польщі на українському напрямку, незалежно від того, хто є при владі у Варшаві.

В економіці теж маємо позитивні тренди. Тут можна навести одну показову цифру: у 2020 році Польща увійшла до трійки найбільших торговельних партнерів України у світі, витіснивши РФ.

Найбільш часто згадуваний напрямок українсько-польської взаємодії останніх років – зростання кількості українських працівників у Польщі, що не є позитивом з точки зору витоку мізків та робочих рук. Але нема де правди діти – грошові перекази заробітчан є однією з найбільших статей надходження валюти. Найбільше грошей в останні роки переказують саме з Польщі – у 2020 році ця сума склала $2,46 млрд.

Окрім того, щонайменше 1 млн українців, що працюють на польських підприємствах, беззаперечно є фактором, що надзвичайно посилює зв'язок між країнами.

Збіг геополітичних інтересів, стрімкий розвиток торговельних, бізнесових та суто людських контактів нібито мали призвести до більшого взаєморозуміння поляків українцями та українців поляками, до налагодження та зміцнення стосунків в інших, гуманітарних сферах.

Однак реальність каже про те, що подібної прямої залежності немає. В двосторонніх відносинах все ще є теми, що залишаються конфліктними для обох сторін: це спільна історія.

Геноцид vs трагедія

У своєму нещодавньому інтерв’ю глава Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович зізнався, що суперечності, які існували між Україною та Польщею щодо окремих моментів спільної історії, так і залишаються невирішеними. Навіть більше: на запитання про те, чи можна вважати, що історичні суперечності з Польщею виходять на конструктивну пряму, Дробович відповів: "Ні". "Це все ще дуже напружена тема", – пояснив він.

Про що йдеться, здогадатися неважко – це події на Волині в 1940-х роках минулого століття, це оцінка діяльності УПА – Української повстанської армії, інших об’єднань українських націоналістів та лідерів цих структур.

Нагадаємо, ще у 2016 році Сейм Польщі підтримав резолюцію, в який вбивства українцями поляків на Волині та Східній Галичині під час Другої світової війни визначено як "геноцид, вчинений щодо громадян Другої Речі Посполитої в 1943-45 роках" "структурами Організації українських націоналістів, збройними формуваннями Української повстанської армії, дивізією СС "Галичина".

Депутати підкреслили, що лише повна правда про історію є найкращим шляхом до об’єднання і взаємного прощення.

Цього року з нагоди 78-ї річниці трагічних подій на Волині президент Польщі Анджей Дуда, дотримуючись офіційної позиції, закликав будувати добрі відносини з Україною "на основі правди". "Пам’ять про страждання та смерть наших земляків також закликає нас будувати добрі стосунки з українським народом і державою – на основі правди, спільного досвіду та сучасних прагнень", – зазначив він.

Тобто позиція польської сторони є чіткою, однозначною і послідовною: Волинська трагедія була геноцидом, в якому винні українські націоналісти.

В резолюції Сейму згадуються і напади поляків на українців, але вони названі "польськими діями у відповідь щодо українських сіл, під час яких також гинуло цивільне населення".

Українська точка зору на Волинські події 1940-х рр. була і залишається іншою.

"Детальний аналіз історичних джерел, зокрема й українських (йдеться передусім про внутрішню документацію ОУН-УПА), дає підстави стверджувати, що українсько-польське протистояння, зокрема на території Волинського воєводства, почалося задовго до липня 1943 року. І поляки в цьому процесі були не тільки жертвами та пасивними спостерігачами, але й активною та агресивною стороною", – це цитата з публікації 2018 року, підготовленої співробітниками Українського інституту національної пам’яті.

"Говорити про геноцид, вчинений українцями проти поляків, – некоректно. Не може бути, що злочини чинили обидві сторони, але тільки одна звинувачена, а інша не кається. Має бути паритет, базований на наукових фактах і повазі до людської гідності", – розповів невдовзі після свого призначення нинішній керівник Українського інституту національної пам’яті.

Цього року посольство України в Польщі вшанувало пам'ять загиблих на Волині – але в результаті "трагедії", а не "геноциду".

Непозбувна проблема

У 2019 році президент України Володимир Зеленський підписав зі своїм польським колегою спільну заяву, де йшлося і про історію. "Засуджуємо злочини проти людяності, зокрема вчинені на ґрунті ненависті, і вважаємо, що вони не можуть бути жодним чином виправдані. Визнаємо важливість гідного вшанування пам’яті невинних жертв конфліктів і політичних репресій XX століття. Наголошуємо на необхідності забезпечення можливості пошуку та ексгумації цих жертв в Україні та Польщі, щоб віддати належне їхній пам’яті та їхнім ще живим родичам і нащадкам у дусі пошанування історичної правди".

В травні 2021-го Зеленський, за підсумками зустрічі з президентом Дудою у Варшаві, заявив: "Історичні питання, які існують між двома країнами, невдовзі будуть вирішені, оскільки цього прагнуть обидві сторони.

Однак проблемні теми так і не зняті з порядку денного. Чому?

На думку керівника Українського інституту національної пам’яті Антона Дробовича, проблема – в небажанні польського істеблішменту підходити до питання конструктивно та раціонально.

"Дуже багато в політичному середовищі сучасної Польщі людей, які налаштовані на дуже емоційне опрацювання — взагалі не опрацювання, а емоціонування на тему історичну, а не на конструктив. Хоча є сили, які на конструктив, але, на жаль, вони не завжди опиняються у мейнстримі", — стверджує Дробович у нещодавньому інтерв’ю.

Мирослав Скірка, голова Об’єднання українців у Польщі, вважає, що проблема – в "активності деяких польських організацій, які займаються питаннями Волинської трагедії" і діяльність яких "спрямована на роздмухування антиукраїнських настроїв". "Їм не цікава правда про ці події, вшанування жертв і встановлення хрестів на могилах, а лише щоб їхню версію подій було визнано єдино правильною. Той, хто хоче вшанувати пам'ять загиблих і бажатиме співпрацювати з українською стороною, не кричатиме, що українці – вбивці, адже це контрпродуктивно", – каже очільник ОУП. "На жаль, такого роду наративи стали частиною мейнстриму в Польщі. Низка польських політиків й інтелектуалів дали себе переконати, що це – справжня розповідь про Волинську трагедію, а примирення обох народів має відбутися на її основі", – розповів він у травні цього року.

Однак резолюцію Сейму, прийняту у 2016 році абсолютною більшістю голосів, не можна сприймати як "емоційний випад", здійснений під впливом радикалів.

Ні, йдеться про чітку та однозначну позицію, яку підтримує польський політикум незалежно від політичного табору. Нагадаємо, що усі парламентські фракції, 432 із 442 присутніх тоді у сесійній залі депутатів, проголосували за ухвалення резолюції про геноцид на Волині. Десятеро утрималися і жоден не голосував "проти". Цьогорічне послання президента Польщі у роковини трагедії також не виглядає як викид емоцій чи документ, написаний "під диктовку радикалів" – йдеться про дуже спокійне та обдумане звернення, з чіткими меседжами та вимогами.

Звісно, емоційна складова в дискусіях про історію присутня – і в польському, і в українському політичному та експертному середовищі.

І вирішити проблему, просто "прибравши емоції" точно не вийде, бо обидві сторони сперечаються не тому, що занадто емоційні, а занадто емоційні тому, що точки зору є надто різними.

Без шансів на "перемикання уваги"

Якщо вивчити позицію польських науковців, почитати провідні медіа, можна побачити, що "Волинська позиція" Варшави базується на розгорнутій аргументації, а польське суспільство швидше підтримує позицію, яку транслює польська влада, ніж засуджує її.

Це наочно демонструє соціологічне дослідження "Поляки та українці у щоденних контактах", проведене у серпні-грудні 2020 року в Україні та Польщі з вибіркою понад тисяча осіб у Польщі та понад дві тисячі в Україні.

"В Польщі сильний вплив політики пам’яті на міждержавні відносин має широкий соціальний мандат, понад 60% вважають історичний діалог найслабшим елементом двосторонньої співпраці", тоді як "86% українців хочуть залишити історію історикам", констатували за результатами дослідження оглядачі.

За даними дослідників, польські громадяни, на відміну від українських, вважають історію важливою темою у двосторонніх відносинах.

Вже в першій п’ятірці стереотипів поляків щодо українців є історичні асоціації, тоді як в українському списку вони знаходяться на 15-му місці з 15-ти. Щодо змісту, то українців пов’язували з такими поняттями, як "бандерівець" ("Бандера"), УПА, бандити та масове насильство.

Перший висновок, який можна зробити: думку про те, що польській стороні треба заспокоїтися та позбутися впливу "радикалів" на державну політику, і тоді історична суперечка негайно буде забута, не можна сприймати як таку, що відображає дійсність і на базі якої можна побудувати фундамент для вирішення існуючих проблем. Можливо, такий підхід і спрацював би кілька років тому, але сьогодні ми маємо дуже міцну та солідарну позицію поляків щодо Волинської трагедії / геноциду.

Другий висновок буде таким: популярна наразі в Києві тактика "перечікування", "перемикання уваги" на позитивну українсько-польську співпрацю в економіці, перенесення фокусу на спільне протистояння Росії та просто на майбутнє з минулого, виглядає як така, що не матиме гарантованого успіху.

Залишається зазначити, що глибоке дослідження громадської думки в Польщі було б тут не зайвим, бо для корекції державної політики ці висновки мали б підтвердити ще й соціологи, із цифрами на руках.

"Маргінали" чи більшість?

Треба зазначити, що і польська сторона не позбавлена помилкових суджень, що негативно впливають на пошук методів вирішення історичної суперечки.

Приймаючи резолюції про події на Волині, депутати Сейму наголошували, що звинувачують у геноциді не український народ загалом, а "кількадесят тисяч конкретних людей": "націоналістів та їхню злочинну ідеологію". "Нашу політику щодо України можна описати одним реченням: "так" – Україні синьо-жовтій, "ні" – Україні чорно-червоній", – заявляв тоді державний секретар польського МЗС Ян Дзедзічак.

Наприкінці 2018 року попередній склад Верховної ради України визнав воїнів Української повстанської армії (УПА) учасниками збройної боротьби за незалежність України. Навесні 2021 року було проведено соціологічне опитування, згідно з яким 46% українців позитивно оцінили рішення української влади щодо УПА.

Прогнозовано оцінку бійців Української повстанської армії як борців за незалежність України підтримує більшість мешканців Західного регіону – 80%. Але і в Центрі людей з такими поглядами дуже багато – майже половина (47%). Навіть у південних та східних регіонах це рішення схвалюють 20-25% місцевих мешканців.

Таким чином, очевидно, не можна вважати, що є якісь маргінальні та нечисленні "українські націоналісти" під черво-чорним прапором та портретом Бандери – та інші "нормальні" українці, яких абсолютна більшість. Це зовсім не так.

Тобто у Варшаві роблять майже таку саму помилку, як і в Києві – не помічають суспільного запиту, вважаючи, що треба лише припинити слухати нечисленних несистемних радикалів чи політиканів, що намагаються збільшити свій рейтинг, і конфлікт буде вирішено.

Останні події підтвердили хибність цього припущення.

Йдеться про флешмоб української молоді у соціальних мережах із піснею "Батько наш – Бандера". Вибухова популярність цього "хіта" довела – до сьогоднішньої України не можна застосовувати радянські штампи про українських націоналістів.

Підтримуючи УПА та Бандеру, українці не підтримують націоналістичну ідеологію, а хочуть заявити про свій патріотизм, не схвалюють антипольські акції, а намагаються продемонструвати Росії свою рішучість у захисті України.

* * * * *

Отже, на завершення – коротке резюме щодо нинішнього стану вирішення українсько-польської історичної суперечки:

- обидві стороні недооцінюють масштаб і глибину проблеми,

- наразі маємо протистояння стереотипізованих суспільних переконань, а не радикальної ідеології маргінальних груп,

- "правда про геноцид на Волині" є частиною національної ідентичності поляків,

- підтримка або хоча б відсутність публічної критики в бік УПА є складовою сьогоднішнього українського патріотизму,

- історики-науковці не зможуть вирішити конфлікт на його нинішній стадії.

З цього можна зробити висновок, що час раціональних наукових дискусій щодо українсько-польського минулого в XX сторіччі вже закінчився.

Наразі спроба вирішити цей конфлікт, навіть у площині емоцій, призведе не до вирішення, а до збільшення напруги у двосторонніх відносинах на всіх рівнях – від урядового до "звичайнолюдського".

Історик з Інституту національної пам’яті Польщі Томаш Береза справедливо зауважив: "Конфлікт пам’яті, звичайно, не хороший ні для Польщі, ні для України. У Польщі є прислів’я: "Де двоє б’ються, третій користується". Наскільки я знаю, воно також має свої аналоги в Україні.

Завжди знайдеться хтось, хто захоче використати такий антагонізм для досягнення власних цілей. Озираючись назад, навіть повертаючись на кілька століть назад, стає зрозуміло, що конфлікти між поляками та українцями – а до того козаками та Річчю Посполитою – завжди використовувалися третьою стороною – на шкоду обом".

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору авторів

Стаття підготовлена за підтримки Міністерства закордонних справ Республіки Польща. Думки, висловлені в цій публікації, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Республіки Польща.