Ніколи такого не було – і ось знову! У Польщі радісно вітали з перемогою президента Зеленського – а можливо, навіть більш охоче прощалися з президентом Порошенком, якого, дещо з перебільшенням, свого часу над Віслою визнали головним гальмівним чинником двостороннього діалогу.

На нового главу Української держави у Польщі швидко поклали немаленькі надії, особливо розраховуючи на його прагматичний підхід до історичних питань.

Проте ці очікування так само швидко перетворилися на "спіраль розчарувань".

Саме тому варто замислитися над питанням: чому в Польщі так часто з'являється розчарування у відносинах з Україною?

Аксіома стратегічного партнерства

Дискусії про Україну та польсько-українські відносини в Польщі обтяжені величезним багажем емоцій, чи то з історичних причин, чи то через численні особисті контакти та симпатії (а також антипатії).

Обидва ці чинники, хоча й не єдині, суттєво визначають у Варшаві сприйняття стосунків з Україною як особливих, у порівнянні з відносинами Польщі з іншими сусідами.

Наслідком аксіоми особливих відносин є прихильність значної частини польської політичної еліти та експертних кіл до України, особливо – правильна, на мою думку, хоча мною керують не конче ідеологічні причини – підтримка її європейських і свободолюбних прагнень, у тому числі у питанні захисту від російської агресії.

Однак вона часто супроводжується у польських політичних та експертних колах проєкцією на українських співрозмовників власного, бажаного уявлення про польсько-українські відносини. Від цього невіддільне вперте небажання зрозуміти і змиритися з тим, що українська сторона зазвичай недооцінює польську заангажованість на користь України та не відповідає взаємністю, гірше того – вона не змушена цього робити.

Розчарування польських еліт підходом Києва до взаємної співпраці передусім є похідним від власних уявлень про особливі польсько-українські відносини, яких наші українські колеги звичайно не поділяють.

Тим часом і стратегія української національної безпеки, i стратегія зовнішньої політики відносять Польщу до стратегічних партнерів, але другого порядку.

Недарма, зрештою, оскільки Варшава не роздає карти на переговорах щодо врегулювання ситуації на Донбасі, а її внесок у розвиток українського оборонного потенціалу не дорівнює діям США чи Великої Британії.

Отже, Україна не має оманливих сподівань – Варшава сьогодні не є ключовим політичним партнером Києва і не буде ним завтра.

Водночас у польській публічній дискусії іноді також перебільшують саме значення України для зовнішньої політики Польщі.

Польсько-українське стратегічне партнерство зосереджується насамперед на питаннях безпеки, враховуючи те, що обидві країни та їхні експерти й політичні еліти мають спільне сприйняття загроз і займають однозначну позицію щодо російського реваншизму.

Тоді як з огляду на членство Польщі в євроатлантичних структурах на карті польських політичних інтересів Україна рідко стоїть на першому плані, натомість в економіці, де вона чимраз частіше виступає конкурентом – і зовсім є лише другорядним партнером.

В пошуках "великого проєкту"

Похідною від цієї ж асиметрії очікувань є міф про "великий проєкт", який протягом останнього десятиліття регулярно з’являється в польській експертній дискусії.

Йдеться про постулат спільної з Україною реалізації масштабного економічного заходу за зразком чемпіонату Європи з футболу 2012 року, який зблизив би обидві держави та надав польсько-українському стратегічному партнерству реального вмісту.

Цікаво, що цей постулат все частіше з’являється також і в українських дебатах, хоча й з приводу кардинально відмінних інтересів – як прагматичний засіб маргіналізації невирішених історичних суперечок.

Залишаючи осторонь хибне припущення про те, що розвиток економічних відносин може, хоча б до певної міри, компенсувати проблеми в політичних відносинах, міф про "великий проєкт" ґрунтується на вкрай ідеалізованому сприйнятті спільної організації Євро-2012 через вузьку призму його іміджевого успіху (чого не можна заперечити). Тому він веде в глухий кут.

Євро-2012 зовсім не зблизив політично Польщу та Україну.

Віктор Янукович з вікон президентської адміністрації на Банковій передусім дивився на Берлін, а не на Варшаву, так само, як пізніше Порошенко та (меншою мірою, але все ж) Зеленський.

В економічному вимірі Євро-2012 також не був спільним проєктом, оскільки українські олігархи, які будували дороги та власні стадіони, не керувалися ідеєю польсько-української співпраці.

Там, де дійсно можна було досягти взаємної економічної вигоди шляхом розширення та модернізації прикордонної інфраструктури, можливості були втрачені, а наслідки цього казусу відчувають на собі жителі обох країн і донині.

Водночас ми не беремо до уваги те, що Євро-2012 приніс додану вартість насамперед у соціальній сфері – взаємну відкритість обох суспільств та інтенсифікацію міжособистісних стосунків.

У цьому сенсі пошук нового, великого проєкту є безглуздям, оскільки обидві сторони вже давно його несвідомо реалізують шляхом української економічної міграції до Польщі, значення якої виходить сьогодні вже далеко за межі соціального виміру, дедалі більше охоплюючи політичну та економічну сфери в обох державах.

В гонитві за великими проєктами ми втрачаємо з поля зору величезну кількість менших, може, й не таких захоплюючих, але й не менш важливих прикладів успішної польсько-української співпраці. А саме вони створюють солідний фундамент для реального партнерства між Польщею та Україною.

Тактика малих кроків

Кооперація у сфері безпеки й оборони, зокрема спільні проєкти підприємств оборонно-промислового сектора, чи то зростання рівня польської залученості в український енергетичний сектор, рідко потрапляють у перші рядки стрічки новин.

Втім, допомога, яку Польща надала Україні навесні 2018 року, розпочавши аварійне постачання газу в умовах відмови російського "Газпрому", мала, смію сказати, незрівнянно більше значення для формування взаємної довіри, ніж чергова порція запевнень щодо стратегічного партнерства.

Зрештою, таких свідчень чимало – починаючи від експансії польської авіакомпанії LOT на українському авіаційному ринку чи незмінної популярності залізничного сполучення між Перемишлем і Києвом і закінчуючи навчанням у Польщі десятків тисяч українських студентів. Варто згадати також про польсько-українські почини у секторі шоу-бізнесу, як-от української реперки Альони Альони, яка будує свою запаморочливу кар'єру у співпраці​​ з польським лейблом звукозапису.

Як не парадоксально, нинішній глухий кут у суперечці щодо історичних питань є добрим моментом, щоб заново переосмислити відносини країн.

Замість нездійсненних, помпезних ідей, що викликають відчуття гіркоти й розчарування, варто зосередитися на повсякденній, може, й непривабливій і кропіткій, проте необхідній справі розбудови добросусідських стосунків.

Тим більше, що нова українська політична еліта, ще не обтяжена багажем взаємних суперечок, проявляє дедалі більший інтерес до налагодження контактів у польських політичних та експертних колах.

Багато молодих українських політиків стоять на порозі довгої політичної кар’єри і незабаром можуть бути залучені до польсько-українського діалогу.

Вже сьогодні доцільно будувати з ними відносини, які виправдають себе у майбутньому.

Партнери також сперечаються

А що ж з історичною суперечкою?

Не будучи прихильником маргіналізації спірних питань на порядку денному польсько-українських відносин, схиляюся до думки, що їх виключення з двосторонніх відносин обмежить їхній деструктивний вплив на інші сфери співпраці, особливо ключову сферу безпеки.

Адже польсько-українську суперечку навколо історичних питань неможливо вирішити раз і назавжди. 

Зазначу лише один парадокс. Продовження суперечки послаблює легітимізацію в суспільстві політики польського уряду щодо підтримки України на міжнародній арені, що повинно спонукати Київ швидко припинити цей спір.

Однак, з іншого боку, польські постулати щодо його вирішення зустрічають в Україні найбільше критики в колах, найприхильніших до Польщі. Невипадково загострення суперечки у 2017-2018 роках призвело до послаблення позитивного ставлення українців до Польщі, а згодом також до посилення жорсткості позиції України.

Звичайно, обидві сторони повинні усвідомлювати пов’язані з цим явищем ризики. Київ має брати до уваги, що продовження суперечки несе для польського уряду політичні втрати, які в певний момент можуть перевищити потенційні вигоди від активної заангажованості на користь України.

Всупереч поширеній думці, підтримка Києва Варшавою, навіть в інтересах Польщі, ніколи не була беззастережною.

Україна змушена її домагатися, так само, як підтримки з боку Німеччини та Франції, про що Петро Порошенко – за моєї загалом позитивної оцінки його президентства – забув.

Втім, альтернативою ​​є не дії Польщі проти України, а швидше прагматизм за зразком Німеччини чи просто пасивність стосовно українських справ.

Натомість Варшава повинна зрозуміти, що зростаюча принциповість України у зовнішній політиці не була явищем, типовим лише для кінця епохи Порошенка та його боротьби за переобрання, але стала новою константою, яку щоразу слід брати до уваги у політичних рішеннях.

Сьогодні Київ не вагається діяти жорстко, у чому час від часу переконується Угорщина.

* * * * *

Річ у тім, що партнерські відносини полягають не у відсутності суперечок, а в тому, що після кожного загострення ми все одно готові разом сісти за стіл переговорів.

Проте відверта розмова неможлива без взаємної довіри, якої в польсько-українських відносинах наразі недостатньо через взаємне розчарування. Побудові атмосфери довіри більше сприяє повсякденна, рутинна співпраця, ніж поодинокі прориви – саме в цьому контексті я сприймаю "Люблінський трикутник".

Однак у довгостроковій перспективі це вимагає відкласти вбік свої переконання щодо унікальності польсько-українських відносин і зосередитися на звичайній парадигмі добросусідських стосунків.

Але це неможливо без відмови від надмірних очікувань та емоційного багажу, накопиченого протягом довгих років.

Тому що парадигма добросусідських стосунків – це парадигма доброї посередності.

А зізнаватися у посередності ніхто не любить.

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору авторів

Стаття підготовлена за підтримки Міністерства закордонних справ Республіки Польща. Думки, висловлені в цій публікації, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Республіки Польща.