Мільйони українців взимку 2013-2014 років місяцями збиралися на мітинги по всій країні.

Вони вимагали від тодішньої влади демократії, надійної судової системи, припинення розгулу корупції та проєвропейського курсу своєї країни, від якого Віктор Янукович хотів відмовитись під тиском Кремля.

Люди на Євромайдані усвідомлювали, що саме Європейський Союз є єдиним можливим партнером для забезпечення їхніх прав та їхньої гідності. Вони чудово знали, що в особі Владіміра Путіна такого партнера вони не отримають.

І сьогодні, коли минуло більше трьох місяців масштабної загарбницької війни Росії проти України, ми всі бачимо, наскільки потужним є бажання Путіна не допустити сильної, суверенної України та перемоги демократії та верховенства права на пострадянському просторі.

Після Євромайдану Україна, попри постійні дестабілізаційні заходи з боку Росії, анексію Криму та війну на Донбасі, провела реформи, які не мають собі рівних.

Дороговказом цього позитивного розвитку, орієнтиром для громадянського суспільства, активність якого стала головним рушієм цих змін, був і залишається Євросоюз.

З 2019 року членство в ЄС є державним курсом, закріпленим у Конституції країни. Мета вступу до ЄС ініціювала реформи сільського господарства, судової, фінансової та приватизаційної систем, а також зміни до Конституції в частині децентралізації, яка значно посилила демократичне самоврядування регіонів.

Як і в багатьох країнах ЄС, величезною проблемою для України залишається корупція.

Проте нові антикорупційні інституції: Вищий антикорупційний суд та Національне антикорупційне бюро – дають підстави сподіватися, що теперішня інерція буде подолана, принаймні, у довгостроковій перспективі.

Війна Росії проти України – це також війна проти європейської інтеграції країни, а отже, і проти європейських цінностей.

Визнаючи цей факт, ЄС ухвалив безпрецедентні санкції та став на бік України. Одним із виразів нашої солідарності стали й угоди про довготривале постачання зброї. Таким чином, ЄС вже сьогодні виконує частину своїх зобов'язань відповідно до обговорюваного зараз принципу колективної оборони.

І все ж таки лише підтвердження права України на самооборону недостатньо. Необхідно дещо інше, а саме перспектива вільної, демократичної України.

І знову постає питання, хто на цьому континенті зможе забезпечити таку перспективу, якщо не Європейський Союз. Але для цього потрібний політичний сигнал ЄС щодо чіткої перспективи вступу України.

Ця перспектива почнеться зі статусу кандидата. Тому відмова Україні у наданні статусу кандидата в члени ЄС означає забезпечення Путіну ще однієї етапної перемоги.

Багато передумов для вступу України до ЄС сьогодні ще не виконані, а руйнування внаслідок війни підвищують наявні бар'єри для вступу. Проте надання статусу кандидата виконувало б кілька політичних функцій.

По-перше, цей крок чітко продемонструє Кремлю беззаперечний шлях України на Захід.

Також він здатний допомогти Києву покрити величезні збитки від руйнувань та витрати на відбудову. Адже насамперед поступова інтеграція у внутрішній ринок ЄС підставила би плече Україні, допомігши їй поступово стати на ноги.

Доступ до внутрішнього ринку та перспектива членства в ЄС – це ті стимули зростання, яких потребує Україна.

Зрештою, статус забезпечує вкрай необхідні інвестиційні гарантії. Ніхто не буде інвестувати чи займатися відбудовою у країні, майбутнє якої залишається невизначеним.

Якщо визнати, що війна також спрямована проти інтеграції ЄС, то стає зрозумілим, що статус кандидата для України відповідає стратегічним інтересам ЄС.

Країни-члени мають про це пам‘ятати, коли голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн надасть рекомендацію щодо статусу кандидата.

Побажання президента Зеленського про якнайшвидше приєднання зовсім не означає бажання "вступу зі знижкою".

Ніхто в Україні не прагне таких пільг. Навпаки, національна гордість українців грунтується на прагненні провести реформи та заслужити членство в ЄС.

Тому слова Володимира Зеленського варто розуміти як волю його народу попри війну продовжувати йти до неухильного наближення до членства у Євросоюзі.

Усім зрозуміло, що це завдання не з легких. Тому статус кандидата має також стати зобов'язанням з боку ЄС надати Україні рішучу підтримку в цьому затяжному процесі.

Стаття початково вийшла у газеті Frankfurter Allgemeine Zeitung та републікується з дозволу автора

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями та відображають винятково точку зору авторів