Можна з впевненістю казати: стан відносин України та Грузії зараз знаходиться на найнижчому рівні з відновлення незалежності у 1991 році.

Різке погіршення відносин настало з початку повномасштабної російсько-української війни – Київ був відверто обурений відмовою Тбілісі вводити санкції, а згодом став звинувачувати партнера у намаганні допомогти РФ обійти західні санкції.

Офіційний Тбілісі своєю чергою бачив в українській владі одного з винуватців того, що їм так і не було надано статус кандидата у члени ЄС. Цю відмову грузинська влада пов'язує не з проблемами у демократії та відкатом реформ (ці проблеми там не визнають), а з антигрузинським лобіюванням, у тому числі – і з боку українських топ-політиків.

Спроби уникнути подальшої кризи відносин були поодинокими (як-от візит до Києва грузинської парламентської делегації) і вплинути на ситуацію вже не могли.

Але остаточну "точку неповернення" було пройдено ввечері 24 червня.

Того дня до учасників мітингу в центрі Тбілісі "Home, to Europe" звернувся президент України Володимир Зеленський. Важливе уточнення – це був не лише мітинг на підтримку руху до ЄС, але й антиурядовий захід.

Точніше – для учасників мітингу проєвропейськість та опозиційність до уряду стали синонімами. 

Ключовою вимогою учасників мітингу була відставка уряду та формування "уряду народної довіри", який має до кінця року провести всі реформи, необхідні, щоб Грузія все ж отримала статус кандидата у члени ЄС.

Тим більшого значення набуває рішення Володимира Зеленського виступити перед  учасниками цього мітингу. 

Іншими словами – президент України де-факто підтримав зміну влади у Грузії.

Звичайно, у промові Володимира Зеленського про зміну влади не було ані слова.  

"Ми ніколи не здамося, тому що Донбас і Крим – це наша земля, так само, як Абхазія та Південна Осетія – ваша земля. І навіть якщо хтось хоче про це забути, якщо хтось хоче це стерти – ми обовʼязково нагадаємо. Ми будемо поряд!

Вчора Україна стала кандидатом на вступ у Євросоюз. Ви – на цьому шляху. Дійте! Ми вам допоможемо!" – заявив український президент.

Те, що не міг собі дозволити заявити президент, озвучив глава його парламентської фракція Давид Арахамія.

До речі, його виступ сам по собі був викликом для грузинської влади. Адже напередодні прем’єр-міністр Грузії Іраклій Гарібашвілі назвав Арахамію ключовим лобістом ненадання Тбілісі кандидатського статусу.

"Одним із головних ініціаторів, який від Європи та США – я знаю це від наших європейських та американських колег – наполегливо вимагав, щоб Грузія не отримала статусу кандидата, разом із вами, мої любі опоненти, був представник української влади пан Арахамія", – заявив, виступаючи минулої середи у парламенті, прем’єр Гарібашвілі.

На відміну від Зеленського, Давид Арахамія напряму назвав того, хто, на його думку, є головним винуватцем нинішнього провалу грузинської заявки.

"Я пам‘ятаю, як ми разом переживали горе одне одного і мріяли в один день повернутися в нашу європейську родину. І, мабуть, так би й сталося, якби один олігарх не взяв у заручники всю країну", – заявив він.

Ні для кого у Грузії не є секретом, хто цей олігарх. Йдеться про засновника правлячої партії "Грузинська мрія", експрем’єра та тіньового керівника країни Бідзіну Іванішвілі.

У "Грузинській мрії" вкрай болюче сприймають будь-які звинувачення на адресу Іванішвілі. Доходить до того, що після резолюції комітету Європарламенту з питань свободи слова з рекомендаціями накласти на Іванішвілі санкції у правлячій партії заявили, що за таких умов євроінтеграція Грузії вже не буде потрібна.

Іншими словами, українська влада свідомо пішла на загострення відносин із Тбілісі.

А наступного дня відбувся "контрольний постріл" – Зеленський звільнив посла у Грузії. За нинішнього стану відносин призначення нового навряд чи відбудеться скоро.

Чого добивалася Україна таким демаршем?

По суті, Київ поставив хрест на можливості повноцінної співпраці з чинною грузинською владою. Проте одночасно дав сигнал проєвропейській опозиції (схоже, чим далі, тим ці характеристики ставатимуть синонімами) про те, що Київ повністю підтримує шлях Грузії до ЄС, готовий допомагати, однак не бачить у чинній владі бажання йти цим шляхом.

Це не означає, що відносини між Україною та Грузією неможливо додатково погіршити. Наприклад, це може статися внаслідок накладання санкцій проти Бідзіни Іванішвілі (схоже, Київ прямує саме до цього).

Проте ввечері 24 червня відносини остаточно перейшли точку неповернення.

Чинна українська влада показала, що більше не бачить для себе можливостей співпраці із владою Грузії, а тому буде апелювати лише напряму до грузинського суспільства (або принаймні до її активної проєвропейської частини).

Поки рано казати, які наслідки це матиме.

З одного боку, попри всі проблеми у відносинах, і Київ, і Тбілісі потребують підтримки одне одного.

А з іншого – ставши на сторону громадського суспільства, Київ може стратегічно отримати набагато більше.  

Як би там не було, "точку неповернення" вже пройдено. Відносини Києва та Тбілісі вже не будуть такими, як було до 24 червня.

Публікації в рубриці "Експертна думка" не є редакційними статтями та відображають винятково точку зору авторів