Завдяки чому Україна і Молдова отримали статус країн-кандидатів у члени ЄС?

Попри сумніви, опір і побоювання багатьох країн, перемогло переконання, що відмова у наданні цим країнам такої перспективи означала б тріумф Росії. І хоча фактично мало хто в Європі поспішає розширювати ЄС, робити подарунки Путіну бажання ще менше.

Рішення саміту оголосили історичним, а світлина української віцепрем’єрки, яка витирає хустинкою сльози зворушення, обійшла увесь світ.

Це зворушення зрозуміле. Ще ніколи жодна країна не заплатила за своє бажання приєднатися до європейської родини демократичних народів таку високу ціну. І ніколи у такий момент надія так сильно не змішувалася з непевністю, а радість — із сумом.

За цих умов статус кандидата в ЄС стає виразним і важливим символом.

Але одночасно на тому ж таки саміті ЄС було відмовлено країнам, які мають статус кандидата багато років — Албанії і Північній Македонії. Ці країни хотіли би врешті-решт розпочати переговори про приєднання до ЄС, та, попри виконання необхідних умов, вони й далі залишаються у підвішеному стані.

Ніщо ліпше не ілюструє звивистої дороги, якою роками крокує політика розширення ЄС, ніж це подвійне послання саміту: прекрасна обіцянка і суворе застереження, що вона може виявитися без наповнення.

Серед іншого, це сигнал і для Польщі, уряд якої швидко оголосив, що кандидатський статус України — це переважно його заслуга. І дійсно, він доклав багато зусиль, щоб заявка України мала успіх.

Проте якщо Польща хоче, щоб її підтримка України стала тривалим успіхом, то повинна негайно виступити з ідеями нової політики щодо сусідів ЄС, які хочуть стати членами цього ексклюзивного клубу.

Якщо політика розширення ЄС не зміниться, то на Україну і Молдову чекає таке ж розчарування, як це випало на долю Балканських країн.

Як наслідок, довіра до ЄС і бажання інтеграції на Балканах стрімко падають. І це ще пів біди.

Гірше, що Брюссель втрачає свою "м'яку силу", адже досі бажання наслідувати змінювало суспільну і геополітичну дійсність.

У цьому полягало диво розширення на схід. Брак цього імпульсу — з вини передовсім самого ЄС, який не трактує серйозно власних слів і зобов’язань — становить головне джерело проблем в Албанії, Македонії чи Чорногорії.

Це дуже небезпечна ситуація для Європи, бо залишену там Євросоюзом пустку починають заповнювати інші сили: Китай, Росія чи Туреччина. І тому вже за кілька років може бути запізно.

Ми не повинні мати жодних ілюзій: без зміни позиції нових політичних концесій це фатальне дрейфування не припиниться, а його жертвами стануть також Україна і Молдова, яких тепер обсипають вітаннями.

Для польської дипломатії це і велике питання, і великий шанс.

Відкладімо наразі вбік очевидний факт, що воюючи з Брюсселем, порівнюючи його з Москвою і демонтуючи правові основи, уряд "Права і справедливості" підкладає динаміт під розширення Євросоюзу.

Це один із найважливіших аргументів проти приймання країн, які мають ще багато чого зробити у сфері верховенства права і побудови ефективної держави.

На додачу, глибокий скептицизм щодо розширення у країнах ЄС буде поглиблюватися з наростанням економічних проблем. Тож про швидкий вступ будь-яких країн взагалі не може бути й мови.

Тому ключове питання на сьогодні стосується того, як укласти відносини з аспірантами до ЄС у найближчі роки у такий спосіб, щоб не вбити у них проєвропейського ентузіазму (або розбудити його наново). 

Це може нагадувати квадратуру кола. Однак від того, чи вдасться ЄС вирішити цю проблему, залежить його здатність формувати своє міжнародне оточення згідно з власними інтересами.

15 років тому уряд Туска і Сікорського спільно зі Швецією вийшов з ініціативою "Східного партнерства" як нової пропозиції для східних сусідів ЄС.

Ця формула закладала поглиблену економічну і політичну співпрацю, а також довела до підписання угод про асоціацію з Україною, Молдовою і Грузією.

Нині її час минув. Дві перші країни вже є кандидатами на членство, Грузія має на це шанс. Вони ближчі до Балканських країн, ніж до інших країн Партнерства, тобто Вірменії, Азербайджану і Білорусі, які залишилися далеко позаду.

Це чудовий час для нової польської дипломатичної ініціативи.

Вона могла би будуватися на здобутках "Східного партнерства", проте в нових умовах мала б бути пропозицією не тільки для східних сусідів, а й взагалі новою політикою розширення ЄС.

Така ідея вимагала би побороти дві тенденції, які зв’язують польську політику стосовно розширення ЄС.

Перша пов’язана з підозрілістю щодо будь-яких політичних конструкцій, які пахнуть "Європою двох швидкостей" або "членством другої категорії".

Звісно, такий скептицизм має свої причини. В останні десятиліття було багато ідей побудови кореня Європи та різних кіл довкола нього, до яких хотіли запхати країни Центрально-Східної Європи.

Тож коли президент Франції Еммануель Макрон пропонує створити Європейську політичну спільноту, в центрі якої був би Європейський Союз, а на її полях — такі країни, як Україна, Велика Британія чи Балканські держави, то перед нами запалюються сигнальні лампочки.

Багато людей бачать у цьому не так спробу накреслення нового шляху розширення ЄС новими членами, як пропозицію альтернативи повноправного членства для них.

Це не є і не повинно бути метою Польщі. Але сама ідея створення якогось проміжного щабля між теперішнім станом та членством, яке й далі лежить у віддаленому майбутньому, — корисна.

Друга тенденція виникає з побоювання, що вкидання України і Молдови до одного "мішка" з Балканськими країнами стане перешкодою для Києва та Кишинева.

Таке мислення — це глухий кут. Або Європейський Союз почне серйозно мислити про політику розширення як стратегічне знаряддя в новій політичній реальності, і тоді з цього скористають всі ці країни, або ж ЄС далі здійснюватиме позірні рухи, і тоді наші надії на його потенціал, який трансформував би Україну, виявляться лише побажаннями.

Якщо ЄС не виконає своїх зобов’язань щодо Албанії і Північної Македонії, які будуть гарантії, що у майбутньому він вчинить це щодо України?

Як могли би виглядати зрізи відповідної польської пропозиції?

ЄС якнайшвидше повинен розпочати переговори з усіма Балканськими країнами, а також з Україною та Молдовою, про вступ до спільного європейського ринку, тобто дати громадянам цих країн перспективу надання усіх чотирьох свобод ЄС: вільного руху робочої сили, капіталів, товарів і послуг.

Це такий собі передпокій ЄС: участь в економічній співпраці, однак без права голосу в інституціях.

Мало? Не зовсім. Участь у спільному ринку вимагає тих самих приготувань, що й вступ до ЄС, натомість опір щодо прийняття нових членів лише до економічної спільноти буде набагато менший, ніж щодо пов’язаних із цим реформ інституцій і змін у політичному укладі сил в ЄС.

Аспіранти повинні могти користатися зростанням фінансової підтримки з боку Євросоюзу, а через певний час їхня участь у спільному ринку настільки призвичаїла б ЄС до них, що повне членство було б для нього меншим політичним викликом.

Така нова пропозиція політики розширення не може оминути питання твердої безпеки: мілітарної, кібернетичної й охорони критичної інфраструктури.

У випадку України йдеться про екзистенційні питання. Всі плани її інтеграції з ЄС не матимуть жодного сенсу, якщо країна не зможе ефективно запобігати потенційній російській агресії також у наступні роки.

Така пропозиція, назвемо її "Партнерством задля розширення", сьогодні дуже потрібна.

Польща повинна бути її ініціатором і посильно переконувати у корисності співпраці інші країни. Це історичний шанс для неї відіграти ключову роль у формуванні закордонної політики ЄС та його геополітичного оточення.

Викладені пропозиції містяться у доповіді "Партнерство задля розширення. Нова пропозиція ЄС для України і не тільки", підготовленій автором у співпраці з Каєм-Олафом Лангом та виданій Фондом Баторія і ECFR

Переклад Наталки Римської